Можливо, моє запитання здасться Вам корисним, якщо так, постараюся винести із ситуації максимум корисного.
Більше року тому ми з чоловіком розлучилися. Він розлюбив мене і пішов до іншої. А до цього була спроба народити дитину, дитина померла, спробували ще спробувати, на цьому етапі чоловік і пішов.
Був період гніву і прикрощів через розлучення, потім, коли зрозуміла, що він мене розлюбив: відпустило.
І пішло звичайне життя.
Я була товариською і начебто дотепною до шлюбу і якийсь час в процесі.
Потім пішла в дикий мінус і наломала дрів: мене, не надто здорову, полюбив колишній чоловік, але я своїми діями не змогла цю любов утримати.
Чоловік був плюсом і тому часто говорив: так кому ти така хвора потрібна крім мене (у мене інвалідність, 1 група хронічного захворювання і мені не можна народжувати).
Ці слова міцно мабуть засіли в голові. Я не звинувачую його за це, але це моє сприйняття і те, що я не можу розумом його відкинути дуже заважає мені в спілкуванні з чоловіками.
Я намагаюся проаналізувати: я хочу відносин нових, сподіваюся, що не відморозилася, мені іноді подобаються чоловіки з мого оточення, я намагаюся з ними спілкуватися, але …
Я як загнаний звір – не можу прямо подивитися їм в очі, класно пожартувати, жваво зреагувати, коли можна пофліртувати, мене ніби огортає липкий страх, я наче перетворилася в затиснуту істоту або маленьку дівчинку.
І паніка, паніка, навіть коли чоловіки жартома заграють, я мрію прослизнути повз скоріше, щоб все закінчилося, це як катування.
Подруги кажуть: ну ось зареєструйся на сайті знайомств, тренуйся мовляли.
З одного боку я вважаю це обманом явним: я інвалід і шукаю знайомства, це ж обман – мені нічого запропонувати чоловікові, дитину? Старість разом? Так що ж я лізу. Та й багато треба відкмнути, адже половина пише про секс або з орфографічними помилками: я розумію, треба з різними спілкуватися, тренуватися, але сфера інтересів, якщо пишуть прівєт явно швидко відпаде …
У житті простіше: я не “обманюю», не виставляю себе як “товар” на сайті, але я відчуваю себе все тим звіром і це просто жах, “як язика проковтнула” це називається.
Зовні, я напевно симпатична, по мені не видно інвалідністі, фігура звичайна, нечасто фарбуюсь, нігті, зачіска швидше за натхненням, а не кожен день.
Буває, я впевнена в собі, якщо роблю щось, що добре виходить, ловлю від цього кайф: робота (працюю в школі і тому на роботі з чоловіками глухо), виступаю на творчих вечорах і часом плутаю, коли людям подобається моя творчість, а не я як жінка, але намагаюся пам’ятати, що це різні речі.
Я розумію, що якщо людина любить, то й інвалідність не вирок, можна бути цікавою і приємною, викликати теплі почуття.
Але як переступити цю паніку і страх, я не можу придумати. Може, через тривале перебування в мінусі я зовсім себе затюкала.
Дуже хочеться почати робити правильні речі і витягнути себе з норки, але не розумію як …
