Я була на сьомому небі від щастя, коли познайомилась із Михайлом. Чоловік мені сподобався з першого погляду.
Йому було тридцять два роки, у своєму віці він уже встиг один раз побувати у шлюбі, але дітей у нього не було, що, звичайно, не могло мене не тішити.
Для себе я наголосила на ще одному важливому факті: разом із чоловіком я не отримаю у спадок свекрів. Близько п’яти років тому чоловік втратив обох батьків через дорожню пригоду.
До того ж Михайло виявився рукатим хлопцем і практично з перших днів відремонтував у моїй квартирі всі дверцята в шафах.
Я, дивлячись на те, що чоловік без діла не сидить, спіймала себе на думці, що настав час брати бика за роги, й не дати Михайлу спливти з моїх ніжних ручок.
Єдине, що бентежило мене, то це те, що в розлученні чоловік був два роки, але за цей час так і не зміг знайти другу половинку.
– Як думаєш, чому так виходило? – не витримавши, запитала я.
– Не знаю, напевно, не було такої жінки, яка б мене винесла, – захихотів у відповідь Михайло.
Звичайно, чоловік лукавив, він чудово знав про те, чому у нього не складалися стосунки з протилежною статтю.
Однак називати справжню причину Михайло боявся, бо це могло злякати довговолосу Вероніку, яка йому дуже сподобалася.
Через тиждень я почала думати над тим, як заманити чоловіка до себе і запропонувати йому жити разом.
Дуже сильно я боялася, що знайдеться інша, яка зможе зачарувати Михайла.
– Може ми з тобою з’їдемося? – За вечерею запропонувала я. – Чого час гаяти? Нам не по двадцять років уже.
Михайло дуже дивно відреагував на мої слова. Він почав ухилятися від відповіді й казати, що нам ще рано жити разом.
– Ми надто погано знаємо одне одного. Що, якщо розчаруємось? – ухильно промовив Михайло.
– Ну так тим більше нема чого тягнути, – посміхнулася я, і повисла на його шиї.
– А як же моя квартира? Куди я її діну, коли переїду до тебе? – задумливо спитав він.
– Ми можемо жити в тебе, моя все одно орендована, – я цмокнула Михайла в обидві щоки.
Через тиждень ми з’їхалися. Я одразу ж відчула себе господаркою. Я виділила Михайлу одну поличку в шафі, а решту пристосувала під свій одяг.
З моїм приходом у квартирі чоловіка з’явився хаос, але водночас запахло життям та їжею.
На третій день спільного проживання я звернула увагу, що Михайло мало не щогодини бігав у туалет із телефоном.
Зрештою, я не витримала і вирішила підслухати. Щойно Михайло втік у туалет, я побігла слідом за ним і приклала вухо до дверей.
– То терміново? Прямо сьогодні потрібно? – недовірливо спитав він напівпошепки у свого співрозмовника.
– Гаразд, добре. Так, я пам’ятаю про обіцянку. Добре, кажу, за годину буду. Ну вибач, як уже виходить…
Зрозумівши, що чоловік закінчив розмову, я відскочила від дверей і рвонула на кухню. Коли Михайло зайшов, то побачив, що я стою біля вимкненої плити з пательнею.
– Її спочатку потрібно ввімкнути, – пожартував він. – Мені тут треба від’їхати на кілька годин.
– Навіщо? – здивувалася я, бо чудово знала, що Михайло пообіцяв комусь приїхати.
– По роботі треба, – винувато опустив він очі.
– Робота увечері в неділю? – недовірливо перепитала я. – Куди ти поїдеш? Говори чесно!
– Кажу ж, що по роботі, – заперечив Михайло і, повернувшись, пішов у кімнату.
Я з пательнею в руках пішла за ним. Я хотіла добитися правдивої відповіді від нього.
– Слухай, якщо ти мене обманюєш, то знай, що брехні я не вибачаю! – впевнено заявила я.
Михайло у відповідь закотив очі й підійшов до шафи. Вшановувати мене відповіддю він не збирався.
Я кілька хвилин пильно дивилася на нього, а потім шпурнула пательню на підлогу.
– Хто вона? – суворо запитала я. – Хто та, до якої ти зібрався їхати? Не роби з мене дурепу! Я чула твою розмову, і те, як ти обіцяв приїхати за годину, – додала я і схрестила руки на грудях.
Михайло, натягуючи джинси, продовжував мовчати. Мене до глибини душі образила його поведінка, тому я заявила, що сьогодні ж зберу свої речі й поїду до подруги.
– Брехні між нами я не стерплю! – гаркнула я рішуче.
– Не думаю, що тобі сподобається правда, – розкривши рота, Михайло ще більше приголомшив мене.
– Яка правда?
– Я їду до колишньої дружини. Їй потрібна моя допомога, – заявив чоловік. – І, на жаль, відмовити їй я не можу.
– Це як взагалі? – здивовано посміхнулася я. – Жартуєш, мабуть? Ти ж із нею розлучився. Навіщо їхати? Нехай інший їй і допомагає…
– Я обіцяв мамі, що допомагатиму, – розвів руками Михайло. – Нічого не можу з цим поробити.
– Як це не можеш? Твоя мати все одно нічого не впізнає, – обурилася я. – Що за марення – спілкуватися з колишніми?! Якщо вона тобі така дорога, то зійдися з нею!
– Я не хочу, – заперечив Михайло, але й кинути Олену не можу. – Вона дуже сильно подобалася моїй мамі.
Я задумливо подивилася на чоловіка і нарешті зрозуміла, чому він два роки не міг налагодити стосунки з жіночою статтю.
Кому в здоровому глузді приємно ділити Михайла з його колишньою дружиною? Напевно таких не знайдеться.
Я важко зітхнула, зрозумівши, що вся романтика з Михайлом пройшла даремно. Я розвернулася, та пішла збирати речі. Від образи я залилася гіркими слізьми.
– Зачиниш за собою двері, коли йтимеш, – промовив за моєю спиною Михайло, – а то я поїхав.
Я нічого не відповіла. Я вдала, ніби його вже не існує для мене. Після того, як грюкнули вхідні двері, я зрозуміла, що Михайло залишив квартиру.
Я зібрала свої речі й, викликавши таксі, поїхала до подружки. Близько двох тижнів я ще сподівалася на те, що чоловік одумається, але він так більше й не зателефонував мені.
Мені шкода, що так сталося, адже чоловік він не поганий. Але поділяти його з колишньою, я не маю наміру. Якось безглуздо виходить – ну дав він покійній матері обіцянку, і що з того?
Він що, мусить виконувати цю обіцянку все своє життя? Маячня якась! Навряд чи хтось не буде потурати на таку “допомогу”!
З такою вдачею, він може залишитися самотнім! Хтось, точно з головою не дружить! Чи мусить він дотримуватися обіцянки, яку дав покійній матері? Як ви вважаєте?