– Я з чужою хворою дитиною сидіти не наймалася, мені рідні онуки потрібні, – відрізала Наталя Михайлівна.
Телефон лежав на кухонному столі, Микола ввімкнув гучний зв’язок, бо руки були зайняті. Аріна стояла біля плити, а неподалік був її син, Артем.
– Мамо, він просто застудився. Кашляє, педіатр сказав тиждень удома посидіти. Усього на два дні, з п’ятниці до неділі! – Сказав Микола.
– Я тебе попереджала, Колю. Одружишся з жінкою з причепом – сам і висьорбуй. Я свої вихідні на це не збираюся витрачати, – відповіла мати і скинула виклик.
Микола підняв голову і побачив Артема.
– Не зважай… Тимко… – сказав він, але було пізно. Дитина вже побігла до себе.
Увечері Артем прийшов до матері в кімнату.
– Мамо, я можу сам залишитися. Я не маленький, ліки сам вип’ю, суп розігрію. Ти тільки подзвони кілька разів, – сказав він.
– Ніхто тебе одного не залишить. Придумаємо щось. Ми тебе дуже любимо, це головне! – сказала Аріна. Але вигадати вихід було досить важко, все буквально валилося з рук.
Микола відповідав за запуск нової лінії на заводі в сусідній області, запуск стояв на суботу, і без нього там нічого б не зробили.
Аріна працювала операційною сестрою в районній лікарні, і раз у деякий час їй потрібно було підтверджувати допуск до опер.ацій.
Ще у вересні її записали на дводенні курси з іспитом в обласному центрі, а наступний набір був лише навесні. Ночувати треба було в гуртожитку при коледжі.
Раніше в таких випадках рятувала сусідка, але вона тиждень тому поїхала до дочки. Мами у Аріни не було вже п’ятий рік. Залишити застудженого сина одного на дві ночі Аріна не могла, хоч би що він там обіцяв.
Чоловіка Аріни, Андрія, не стало три роки тому. Він пішов на службу й не повернувся. Артему тоді було дев’ять, і втрату він переживав дуже важко.
З Миколою Аріна познайомилася півтора роки тому. Він із самого початку знав про Артема і не мав нічого проти дитини. Весною він зробив пропозицію Аріні, і тут Наталя Михайлівна висловила все, що думала.
– Я завжди думала, що Коля знайде собі жінку без минулого та без чужих дітей. А коли так вийшло, нехай буде шлюбна угода.
– Перший внесок за квартиру Миколи я давала з продажу свого майна. Не хочу, щоб за десять років «причіп» звідти метри відсуджував, – сказала Наталя Михайлівна, коли рідня зібралася на її день народження.
– Мамо, Артема ти більше так не називай! Ні при мені, ні без мене! Внесок свій отримаєш назад до гривні, раз ти ним дорікаєш, а шлюбної угоди не буде, – сказав Микола і підвівся з-за столу.
Артем сидів поряд і все чув. Аріна взяла його за руку, і вони пішли, розуміючи, що їм тут не раді. Вдома, коли Аріна укладала його спати, він відвернувся до стіни.
– Мамо, а якби мене не було, Миколі з тобою було б простіше? – спитав він.
– Навіть не думай про це! Ти – мій головний скарб та сенс у житті. Зрозуміло? – відповіла Аріна.
– Так…
Після цього вона більше не водила сина до Наталі Михайлівни. Микола їздив до матері один, але останнім часом туди їздити зовсім не хотілося.
І цього разу ситуація була практично безвихідною. Втім, Микола пошкодував, що подзвонив матері і дав собі зарок більше ніколи до неї не звертатися.
У четвер увечері, коли всі варіанти скінчилися, Микола зателефонував батькові. З Валерієм Анатолійовичем вони бачилися раз на пів року. Батьки розлучилися двадцять років тому і з того часу майже не спілкувалися.
Батько сорок років пропрацював електриком на заводі, жив один у п’ятиповерхівці на іншому кінці міста і у вихідні їхав до брата в село, попаритись лазні та на риболовлю.
– Наталя, значить, відмовила? – перепитав він.
– Відмовила, тату. Я більше не буду її просити ні про що.
– Тоді тим паче везіть до мене. Нехай знає, що не все на світі нею вирішується, – сказав Валерій Анатолійович.
У п’ятницю вранці Аріна привезла Артема з рюкзаком, пакетом ліків та планшетом. Валерій Анатолійович зустрів їх у передпокої у спортивних штанях та показав диван у маленькій кімнаті.
– Я через вас лазню скасував. Місяць на неї чекав, між іншим, – пробурчав він.
– Дякую вам, – Аріна написала на аркуші, коли застосовувати спрей для горла, коли сироп і коли полоскати.
– Розклад, як у санаторії, – пробурчав Валерій Анатолійович, але аркушик приліпив магнітом на холодильник.
– Та я сам упораюся, дорослий уже, – буркнув Артем у відповідь.
Перший день не задався. Валерій Анатолійович не звик до дітей і не знав, як підступитись до дитини. За вечерею Артем дістав телефон.
– Телефон прибери. За столом заведено їсти, а не в телефоні сидіти! – Сказав Валерій Анатолійович.
Артем прибрав телефон, мовчки доїв макарони і о дев’ятій пішов спати.
Вночі він сильно кашляв. Валерій Анатолійович знайшов у пакеті спрей для горла, той виявився майже порожнім, і о сьомій ранку він пішов у чергову аптеку.
Артем прокинувся від гуркоту дверей і побачив у передпокої, як Валерій Анатолійович стягує куртку. З кишені стирчав аптечний пакет.
– Спрей твій скінчився. Іди бризкай, а я чайник поставлю, полоскати треба теплою водою, мати сказала… – сказав він.
– Дякую… – промимрив хлопчик.
Вдень кожен займався своїми справами. Зрештою, Валерій Анатолійович виявив інтерес до дитини.
– Ну, показуй, що ти там все дивишся, – сказав Валерій Анатолійович після обіду, вимкнувши телевізор і сівши поруч із Артемом на диван.
– Нова гра вийшла.
Артем включив трейлер гри «Квантовий контроль: Нульовий рубіж»: дві реальності, чужий світ, який наповзає на наш, та незрозумілі зони, де все довкола змінюється.
– Цікаво… А пограти в неї можна, чи тільки дивитись? Покажи діду ще раз, – попросив Валерій Анатолійович, додивившись до кінця.
– На планшеті не можна, вона для комп’ютера. Там демоверсія вийшла, тільки в нас удома комп’ютер старий, не потягне, – пояснив Артем.
– А ти в стрілялки любиш грати?
– Так… Хочу як тато бути… – Артем дістав із рюкзака фотографію. На ній високий чоловік у формі стояв біля старого велосипеда і сміявся.
– Батько твій?
– Так, це тато. А велосипед дідуся, тато на ньому в дитинстві катався. Він обіцяв, що ми його разом відремонтуємо, коли повернеться. Він у нас на балконі стоїть… Але тато не повернувся зі служби, – сказав Артем і спохмурнів.
– Привезеш до мене – переберемо. Тільки крутитимеш сам, я підказуватиму, – сказав Валерій Анатолійович, роздивившись на знімку велосипед, і повернув фотографію.
Аріна зателефонувала о десятій годині з гуртожитку, після іспиту. Слухавку взяв Валерій Анатолійович.
– Зайнятий він. Програє дідові четверту партію в шашки і сперечається, що я “мухлюю”. Спрей купили, сироп п’є, горло полоскав, вечеряв, – доповів він.
– Дамка моя була, чесно! – крикнув десь за його спиною Артем і засміявся.
Аріна стояла в коридорі гуртожитку з телефоном біля вуха та слухала цей сміх.
– Все, мій хід, – сказав Валерій Анатолійович і вимкнув виклик.
Того ж вечора Миколі в готель зателефонувала мати.
– Ну, як ти там зі своїми проблемами? Прилаштували причіп? – спитала Наталя Михайлівна навмисне недбало.
– Артем у тата. Ти ж мені відмовила. І востаннє повторюю: Аріна та Артем – моя сім’я, і якщо ти не можеш цього прийняти, то не дзвони мені більше, – сказав Микола і поклав слухавку.
У неділю близько десятої ранку у двері подзвонили. Валерій Анатолійович відчинив.
– Ти що влаштував, Валеро? На зло мені чужу дитину до себе тягаєш? Сина проти матері налаштовуєш? Та ви тут змовилися всі проти мене? – Почала Наталя Михайлівна прямо з порога.
Артем стояв у коридорі за спиною Валерія Анатолійовича.
– На зло – це я в п’ятницю так думав. А зараз у мене онук, і він хворіє. А ти, Наташо, двері зачини з того боку. Протяг, – сказав Валерій Анатолійович.
Колишня дружина йти не хотіла, і він зачинив двері сам, а потім повернувся до кімнати.
– Ходімо, пограємо в шашки ще раз…
Увечері Микола приїхав по Артема прямо з вокзалу. Аріну він забрав з автостанції дорогою.
– Наступного разу велосипед лагодитимемо, ви обіцяли, – нагадав Артем Валерію Анатолійовичу.
– Обіцяв – то будемо, – пробурчав той.
– Я тебе таким з дітьми не бачив, – зізнався Микола, коли Артем збирався.
– Гарний хлопець. Йому й так є про що переживати, не треба йому з Наталкою перетинатися, – відповів батько.
– Вже зрозуміли, дякую! – Микола потис руку батькові і поїхав.
Вдома, доки Артем розбирав рюкзак, Микола сів поряд з Аріною на кухні.
– З понеділка почну мамі повертати її внесок. Щоб жодного її метра в цій квартирі не було і дорікати було нічим, – сказав він.
Аріна кивнула головою. Вночі вона вийшла на балкон, зняла з велосипеда старе покривало та протерла раму ганчіркою.
Весь цей час Наталя Михайлівна місця собі не знаходила, їй здавалося, що всі проти неї! Мабуть, від її «перенапруги» у неї на кухні вибило автомат.
Майстра за оголошенням вона кликати боялася, та й шкода було півтори тисячі за один виїзд. Вона підібгала губи і набрала колишнього чоловіка.
– Валеро, у мене на кухні світло вибиває. Приїдь, тобі на пів години справ. Ти ж електрик! Чого я буду чужій людині платити? – сказала вона.
– А я тобі хто, Наталко? Чужий! Викликай за оголошенням, у мене справи, – відповів Валерій Анатолійович і поклав слухавку.
У суботу Аріна сама привезла Артема та велосипед. Транспорт вони з Валерієм Анатолійовичем занесли сходами вдвох.
– Ви тільки не викидайте нічого. Там усе рідне, – сказала Аріна у передпокої.
– Тільки іржу приберемо, – засміявся Валерій Анатолійович.
На столі у кімнаті стояв відкритий ноутбук. Як виявилося, дід купив цілком сучасний та потужний гаджет, щоб порадувати Артема.
– Знайшов я твою гру, – сказав Валерій Анатолійович.
– Ого! Дивіться: герой потрапляє до аномальної зони, де чужа реальність змішалася з нашою. Її треба досліджувати, боротися від першої особи, а ще у неї є здібності, яких у звичайної людини немає.
– Ось цією кнопкою включаються, – пояснив Артем, сівши поряд. Його очі горіли, навіть про велосипед ненадовго забули.
Валерій Анатолійович вибув з гри на першій же хвилині, потім на другій.
– Фотографуй давай діда! Колі покажемо, бо не повірить, що дід дійшов, – зажадав він, коли з п’ятої спроби дійшов до першої аномалії.
Артем дідові не відмовив.
Увечері вони витягли велосипед на середину кімнати, постелили газети та зняли переднє колесо. О дев’ятій годині за Артемом повернулася Аріна. Хлопчик уже взувся в передпокої, коли обернувся до кімнати.
– Діду, а заднє колесо наступної суботи знімемо? – крикнув він.
– Знімемо. І ланцюг новий купимо, цей своє від’їздив, – відповів Валерій Анатолійович, не підводячи голови від колеса.
Ось так в житті буває! Хоч і кажуть, що чужих дітей не буває, але часто це тільки слова. Чужий, – значить “причеп”, “доважок”, “байстрюк”, – як наче вони винні в чомусь. Та шляхи Господні не звідані, – кожен отримає за вчинки свої…
