Я зачинила двері і пішла, а зараз дуже мучить совість, батько в мене один. Раптом його не стане, і буде у мене перед очима, як він сидить у передпокої

Ми з чоловіком 15 років разом, є діти – 13 та 9 років. Влітку ми переїжджаємо жити в село, тому що мій батько залишився сам. Три роки ми його забирали жити до себе, він допомагав мені в саду.

Я була спокійна, що він поряд, не треба було їздити, щоб купити йому їжу та ліки. У батька хронічна хвороба легень та астма, за літо йому ставало краще і всією сім’єю ми поверталися до міста.

Цього року він захворів і почав викликати швидку допомогу щодня. Я домовилася із сусідкою, щоб йому ставили крапельницю, три рази на місяць він їхав з машиною швидкої допомоги, але після того йшов з лікарні, залишивши там речі, одного разу він залишив їх на вулиці. Я записувала його до лікарів, чоловік додав грошей, щоб купити кисневий концентратор.

Тато не давав нам спати, ходив усю ніч, будив о 3-6 годині ночі, зі словами: «Що робитимемо?». Коли були на роботі, будив дітей і діставав їх, він не агресивний. Мені могли зателефонувати на роботу з аптеки чи магазину, які перебували в іншому кінці міста, і я їхала його забирати.

Ми думали, що він дуже хворий, що в нього киснева недостатність, через це плутається, я не одну ніч проплакала, прощаючись із ним. Але нещодавно виявили, що він ще до своєї хвороби пив весь цей час. Чоловік сказав: «Потрібно його закрити у себе в квартирі, щоб відійшов, ходити та готувати їжу».

Днями я прийшла, скла балкона були розбиті, вдома безладдя. Прибрала, приготувала їжу. Тато почав проситись до нас, каже, що він став божевільним і просив не залишати. Одягнувся і сидів у передпокої.

Я зачинила двері і пішла, а зараз дуже мучить совість, батько в мене один. Раптом його не стане, і буде у мене перед очима, як він сидить у передпокої.

Він усе життя жив для мене, а я так роблю. Чоловік, гадаю, просто втомився, йому ж він не батько. Думала, може до батька переїхати самої, але вдома діти та роботи багато.