Я жінка, і я хочу гарно одягатися, я хочу, щоб мене любили, робили мені компліменти, і все це я хочу від свого чоловіка

Хочу розповісти, що мені довелося пережити, коли я вирішила змінити своє життя. Вийшла заміж у 23 роки, свого чоловіка я знала з дитинства, жили ми неподалік один від одного, потім я завагітніла і звісно весілля. Я була дуже щаслива, чоловік був першим у мене, я берегла себе для того єдиного. А він, мабуть, відчув себе дуже впевнено і гордо, така дівчина, красуня, розумниця, дісталася тільки йому й цілком.

І після весілля почалося… ні, він не бив мене ніколи, він мене принижував, не хотів працювати, а коли знаходив роботу, то там з’являлися товариші. Потім у нас з’явився малюк, грошей стало катастрофічно не вистачати, його відмовками були такі фрази: «Я обходився в дитинстві без дорогих іграшок, і він виросте». Але проблема була не тільки в іграшках, не вистачало на їжу та одяг, мені було соромно, що в мене такий здоровий чоловік, і не може заробити навіть на памперси.

Квартиру мені залишили батьки, благо що не орендоване житло. Мені було дуже погано, моя мама зненавиділа чоловіка. Я її розуміла, не того вона хотіла для мене.

Одного дня, я забрала сина і поїхала до батьків у село, було літо. Чоловік приїхав до нас, з пихатою усмішкою, запитав мене, що це я задумала, я сказала, щоб він забирався до своєї матусі, яка його підтримувала. Два місяці я страждала, не знала, що робитиму з дитиною одна.

Мама мене підтримала тоді, досі їй вдячна, не відвернулася, зрозуміла. Друзі мені допомагали морально. Отямилася, знову стала життєрадісною, ніхто мене більше не принижував, в моєму житті з’явилося майбутнє, я не знала що буде, але точно знала, що не повернуся в колишнє життя.

Повернулась додому, влаштувала малюка до дитячого садка, пішла працювати. У нас з’явився нормальний одяг, у сина – іграшки, у мене – косметика та білизна. Я багато працювала, було важко фізично, але морально я була щаслива. Чоловік не робив спроб побачитися, але я знала від спільних знайомих, що він почав непогано заробляти.

Одного разу, через півтора року, він прийшов до мене на роботу впав на коліна і почав просити вибачення, сказав, що все зрозумів, що якщо я не пробачу, він зрозуміє, що нікого дорожчого за нас у нього в цьому житті немає. І я дала йому ще один шанс, не відразу звичайно.

Він довго ходив до нас із сином у гості, просив вибачення у моїх батьків, казав, що змінився. Але в основному змінилася я: ніколи більше я не дозволю підняти на себе голос, я жінка, і я хочу гарно одягатися, я хочу, щоб мене любили, робили мені компліменти, і все це я хочу від свого чоловіка.

З того часу минуло 5 років. У нас два синочки, чоловік нас любить і балує, діти ростуть у повноцінній родині, бачать, як тато любить маму, а мама щаслива. Озираючись назад, я розумію, що якби я й надалі все терпіла, не було б у мене того щастя ніколи.

Дорогі жінки, не дозволяйте знущатися з себе – і щастя повернеться до вас назавжди.