10 років я живу у Німеччині, але ніщо не замінить Батьківщину

Звати мене Олена, зараз мені 38 років. Постійно я живу у Німеччині, а зараз приїхала до рідних у гості. Не знаю, чесно кажучи, навіщо збиралася написати цю сповідь. Навіть не знаю, що я хочу написати. Напевно просто про своє життя.

Я поїхала до Німеччини десять років тому. Виїхала від нашого жахливого життя, в якому доводилося працювати «човником» разом із чоловіком, бо моя професія інженера була нікому не потрібна, а за його професію фрезерувальника місяцями нічого не платили. Треба було на щось жити. І тут я зрозуміла, що в мене є можливість виїхати (не хочу зараз писати на яких саме підставах), а там, я знала, можна хоч якось жити, хай навіть на державні виплати спочатку. І ось коли син закінчив початкову школу, я здійснила свій план.

Німеччина зустріла нас ні погано, ні добре. Як усіх. Дали стару квартиру, допомогу на проживання і наказали відвідувати курси мови.

Так ми жили. Закінчила мовні курси, пішла на курси перекваліфікації. Пробували працювати, але це невигідно, у порівнянні з державною допомогою, а через пару років у нас народився другий син. Чоловік здався. Я продовжую періодично шукати роботу, щоб ще раз переконатися, що користі від цього мало. Але, правда, є надія, що діти житимуть по-іншому. Старший син Іван (йому зараз 19 років) закінчив загальноосвітню школу та вступив до коледжу, тобто здобуває справжню німецьку освіту. Винаймає квартиру, адже коледж знаходиться в передмісті Лейпцигу.

У чому моя сповідь? Та в різному. По-перше, мій молодший син Дені зовсім не знає української мови, ЗОВСІМ, а значить років через 10 він зовсім забуде, звідки він родом. По-друге, мама моя вдома, зараз часто хворіє, а я не маю права залишати Німеччину більше ніж на 3 тижні за рік, і так страшно, що я можу дізнатися про те що її не стало просто з телефонного дзвінка і, можливо, навіть не побачу її більше. По-третє, я вже звикла, що і там мій дім і іноді сама лякаюсь такої роздвоєності життя.

Я не скаржуся, ми живемо в чомусь краще, ніж жили в Україні. У Німеччині, безумовно, більше зручностей, але точно менше душевності, менше тепла. Наприклад, якщо дитина захворіла, лікар не приходить додому, а треба якось дістатися самим і в лікарні вас спочатку прийме не людина, а комп’ютер. Але якість лікування вища там, втім, як і ціна.

У мене все нормально. Але біда в тому, що я розриваюся, хочу жити одночасно там і тут.

Я не прошу робити жодних висновків із цієї розповіді. Зрозумійте, я не кажу: їдьте – там краще, або – не їдьте, помрете від туги. Просто розповіла.