Я знав, що не подобаюсь батькам Віки. Це я відчув, коли вперше був у родині Квасових. Батьки Вікторії ставили мені питання про роботу, житло, батьків, на які я відповідав. Розповідав, що мешкаю з батьками, але у своїй кімнаті. Що батьки інженери. Що поки що не працюю, але шукаю гідну роботу.
Насправді жив я не лише з батьками, а й з бабусею та з дідусем – в п’ятьох у малогабаритній двокімнатній хрущовці. Батьки мої не інженери, а просто технарі із середньотехнічною освітою. А сам я справді шукаю роботу. Потім я краєм вуха почув, як батько Вікторії сказав дружині:
– Навіщо нам такий зять голодранець, він же ніхто!
Батьки, ясна річ, піклуються про щастя дочки, зате сама Вікторія любила саме мене. Любила по-справжньому. Вона говорила, що їй все одно, що думають про мене батьки, що я – її вибір. Через місяць після нашого знайомства, Віка запропонувала мені почати жити самостійно – винаймати квартиру, але я попросив почекати.
Я справді шукав роботу. Але скрізь були потрібні фахівці з досвідом, зі стажем, з хорошими рекомендаціями. Йти працювати не за професією я не хотів. Винаймати квартиру, і жити окремо, не було на що. Ми зустрічалися з Вікою у неї, коли батьків не було вдома, чи на дачі. Якось Вікторія при мені розмовляла з батьком телефоном, це було напередодні дня її народження.
Батько питав, у якому ресторані вона хоче відзначати двадцятиліття. Віка сказала, що їй байдуже, головне – подарунок. Батько порадував – подарунок готовий. У Віки заблищали очі, вона думала, що батько подарує їй квартиру, але це була не квартира – це був новий Nissan Juke. Вікторія засмутилася:
– Навіщо? Я не це просила. Ми ж говорили про квартиру.Зі слухавки долинуло:
– Ні. Я не хочу, щоб ти жила в ній із цим жебраком. Квартира буде, коли ти його кинеш, і знайдеш собі гідну людину. Я не спонсорую всякого роду ледарів.
У відповідь Вікторія кинула таткові:
– Не дочекаєшся, татусю! Я його люблю, і буду з ним назавжди! Слова Віки гріли моє серце, але думка її батька принижувала. Відповісти не було чим.
Двадцятиліття Вікторії відзначали у ресторані. Я був там, і сидів поруч із Вікою.
Це була її умова:
– Сергій буде на дні народження, і сидітиме поруч зі мною, інакше ніякого свята. Батьки прийняли умову. Серед запрошених виявились відомі люди: заступник губернатора, міністр будівництва та дорожнього господарства області.
Усі цікавилися: хто поруч із дочкою Квасова – майбутній зять чи просто… Питання відпали самі собою, коли Квасов сказав тост:
– Дорогі мої! Ми зібралися привітати мою дочку зі святом. Сподіваюся, що у неї в житті все буде добре, і ми ще відзначимо не одну її щасливу дату. Сьогодні поруч із нею друг дитинства, а завтра, можливо, поруч із нею буде той, хто стане її надійною опорою. Ми, будівельники, знаємо, що для справжнього будинку потрібна справжня опора. То ж за мою улюблену дочку. Поки я в неї є, вона має справжню опору. Ура, друзі мої!
Всі були раді – дочка найбагатшої та найвпливовішої людини області вільна. Особливо широко посміхався міністр будівництва, його син був ровесником дочки Квасова. Віку промова батька розлютила, й вона поривалася вигукнути – він бреше, це не шкільний друг, це моє кохання! Я її зупинив, і вона стрималася. Андрій Іванович Квасов підійшов до мене вже наприкінці вечора.
Сказав:
– Завтра о десятій годині зайди до мене в офіс. У мене до тебе є ділова пропозиція. А Вікторії про нашу зустріч не говори. Гаразд? Я погодився.
На другий день, без п’яти десять я увійшов до офісу будівельної компанії. На мене чекали – начальник охорони особисто провів до кабінету Квасова. Андрій Іванович, побачивши мене, сказав:
– Проходь і сідай. Часу в мене замало. Є дві скриньки. В одній – мільйон, в іншій – Віка. Часу в тебе тридцять секунд. Обирай.
Я посміхнувся, натякаючи, що не вийде в нього нічого. Квасов підняв серветку, на столі справді лежали гроші.
– Час пішов,- і став дивитися на свій фірмовий швейцарський годинник. Мені вистачило двадцяти секунд, щоб він зупинив відлік.
– Молодець, – похвалив Квасов. – Ділова людина. Можливо, я втрачаю гідного наступника? Але думаєш ти, хлопче, не стратегічно. Якби вибрав Віку, то зрештою став би набагато заможнішим…
Потім покликав начальника охорони й сказав йому:
– Вікторе Петровичу, якщо побачиш його поряд з моєю дочкою, скажи мені. У мене із цим хлопцем договір. Сподіваюся, що він не порушить його.
Віктор Петрович уважно глянув на мене, і сказав шефу:
– Я зрозумів, Андрію Івановичу. Квасов взяв зі столу гроші, простяг їх мені, і сказав:
– Бери та йди!
Сто тисяч я віддав матері, щоб вони з батьком вставили собі зуби. П’ятдесят – бабусі з дідом, щоб з’їздили до себе на батьківщину. Сімсот тисяч вніс внесок за іпотеку. Взяв однокімнатну квартиру в новобудові. Сто віддав одному знайомому – за три дні мене прийняли програмістом у хорошу контору. Начебто все вийшло, як розрахував у кабінеті Квасова. Але лишилося невирішене. Забути Віку, не вистачає сил…
Можливо, що хтось скаже про мене, що я зрадник, та негідник, але тягатися з батьком Вікторії у мене б не вийшло. Можливо, хтось мене похвалить, що я не проґавив ласий шматок. Я знову в пошуках свого кохання. Маю надію, що все почну з чистого аркушу…