– Як це так? Ви ж мені обіцяли, Зіна! Це не по-людськи! Домовилися ж! – рука, в якій Ольга тримала телефон, тремтіла.
– Домовилися! Але людина завдаток учора дала, а сьогодні гроші всі привіз. Нам ще одну зиму клопітно топити будинок, а тут такий випадок.
– Вигідно віддали, дорожче, ніж тобі обіцяли, та швидко. Вибач, Оля, так вийшло, – відповіли телефоном.
Розмовляти більше не було про що. Ольга поклала телефон у кишеню, та вийшла на вулицю. Вона пройшла кілька кроків уперед, і зупинилася.
Ще вчора, стоячи на цьому самому місці, вона мріяла, як навесні прибере з другої половини ділянки бур’яни, й зоре поле.
– Добре, що погода не дозволила навести лад, загиналася б для чужих людей, – подумала Ольга, і розсміялася. А які були плани! Які плани!
Ольга ще раз обвела очима дві ділянки, та повернулася на ґанок.
Осінь цього року була дощова, але тепла. Така сама, як у той рік, коли Ольга з чоловіком переїхали в цей будинок. Приїхали, думали, не надовго, а вийшло інакше…
Двадцять п’ять років тому, всією родиною переїхали вони в це село: Ольга, чоловік її Петро, та дочка Арина. Обіцяли їм житло не дорого, роботу.
Роботи, і справді, було багато, але платили за неї мало, та із затримками. Дуже рятувало підсобне господарство, та город.
Через чотири роки Петро не витримав безгрошів’я, з його вищою освітою, та тендітними руками, і зазбирався назад в місто. Ольга із чоловіком не поїхала.
Тут було все, що вони нажили за вісім років їхнього спільного життя. Дочка навчалася в першому класі, город з господарством сяк-так годував. А у місті що? Куди?
Оля одразу сказала, що їхати в порожнечу немає сенсу. Зриватися заради можливого кращого життя, вона була не готова. Так і поїхав Петро, а вона лишилася.
За два роки вони розлучилися. Чоловік зустрів іншу жінку, з житлоплощею, та вмінням домовлятися з усіма. Нова пасія влаштувала Петра на добру посаду. Його вибір був очевидним.
Коли переїжджали в село, то обрали цей будинок. Точніше, більшу його половину. Будинок, як виявилось, був на двох господарів.
До невеликої хатинки був прибудований гарний, добротний будинок. У другій половині мешкали родичі господарів.
На дві половини будинку грошей у них не вистачило. Та й вибору особливо не було. Літні мешканці, які жили за стіною, були чудовими людьми.
Всім премудростям сільського життя навчили Ольгу з чоловіком, неоціненний досвід передали, й все з усмішкою, по-доброму. Тож про свій вибір Ольга тоді не шкодувала.
Того року все пішло не так. Дочка поїхала вчитися в місто, один за одним пішли з життя старенькі сусіди. Ольга відчула, як її самотність накриває.
Жила вона у своєму маленькому світі, а тепер залишилася зовсім одна. Навіть просто поговорити про погоду нема з ким. Із сусідами з іншого боку Ольга спілкувалася рідко.
Спадкоємці другої половини, доки були живі батьки, не часто приїжджали до них, а тепер інша половина будинку була порожньою.
Намагалися другу половину здавати в оренду, але розпуста, гулянки Ользі не подобалися, вона скаржилася, і кілька разів писала заяву дільничному. Город заростав, узимку треба було топити піч у другій половині, а господарі навіть не з’являлися.
До закінчення навчання дочки, в Ольги виникла шалена ідея – вона вирішила викупити другу частину будинку для Арини, щоб вона могла почати будувати сімейне життя окремо.
Але донька з молодим чоловіком вирішили інакше. Вони вирішили залишитися в місті. Але ідея викупити другу половину в Ольги так і засіла у голові. Грошей таких у неї, звісно, не було.
Вона навіть почала відкладати, але зрозуміла, що це не розв’яже питання. Навіть у банк зверталася. Сусіди відразу ж пожвавішали, коли Ольга запитала, за яку ціну вони продали б другу половину будинку. Звісно ж, ціну вони заломили. Ольга запропонувала свою. Але так і не зійшлися на чомусь.
Зіна, спадкоємиця другої половини будинку, згодом подзвонила Ользі сама: “Мовляв, так і так, син одружується, виставляємо будинок на продаж, потрібні гроші”.
Оля спочатку навіть зраділа. З’їздила в банк, щоб їй порахували суму кредиту, яку можуть дати. Вийшло менше за бажане, але обумовлену раніше суму, вона набирала.
– Як дорожче? – здивувалася Оля, коли Зіна назвала телефоном зовсім іншу ціну.
– Нині все дорожчає.
– Кому потрібна ця халупа за такі гроші! Зін, ти чого?
– Тобі ось потрібна. Значить іншим теж.
Ольга засмутилася. Не думала вона, що сусідка з нею так зробить. Ще сто тисяч узяти не було звідки.
– Гаразд, – погодилася Ольга. – До кінця місяця я знайду гроші, та оформимо угоду.
– От і чудово! – вигукнула Зіна.
Ольга склала список тих, хто міг їй позичити гроші. Вийшло чоловік вісім, не менше. Але з усіма треба було обговорити дату повернення, з’їздити, або сходити до них. Місяця мало вистачити.
Дочка без зайвих розмов погодилася дати грошей навіть більше, ніж Ольга розраховувала.
– А чому ти татові не подзвониш, у нього ж є гроші, не треба буде по родичах збирати?
Мати розхвилювалася навіть:
– Не хочу. Навіщо, доню? Сама розв’яжу це питання.
Але дочка, мабуть, батькові повідомила про те, що затіяла мати, й колишній чоловік одразу зателефонував:
– Скільки тобі треба?
– Вже ні скільки, я знайшла гроші.
– Дивися сама, – байдуже відповів Петро, і поклав слухавку.
Ольга навіть видихнула. Востаннє колишнього чоловіка вона бачила на весіллі дочки. Він змінився зовні та внутрішньо.
Якщо старіння тіла Ольга сприйняла, як норму, то його байдужість до всього і черствість, що з’явилася – не прийняла.
Зіна зателефонувала за кілька хвилин і дуже весело повідомила, ніби не було їхньої розмови нещодавно:
– Петро Андрійович ключі в тебе забере завтра, будь удома.
– Ось ще, – подумала Оля. – Не винна я нічого нікому. Петро? Андрійович?
Тяжко навіть дихати стало. Дзвонити та питати про те, яке прізвище у нового господаря, Ольга не стала, бо засмутилася.
Колишній чоловік Ольги, Петро Андрійович, міг і таку штуку викинути, на зло зробити. Він так змінився, що Оля була впевнена – він купив другу половину будинку.
Весь ранок наступного дня Ольга була, як на голках. Нічого робити не могла, тільки ходила з кута в кут. У суботу вона зазвичай займалася прибиранням будинку. Але, яке тут прибирання.
Білий автомобіль зупинився біля воріт другої половини будинку опівдні. Ольга подивилася на себе в дзеркало, торкнулася волосся, але одразу себе обсмикнула.
– Господине, є хто вдома? – почувся на вулиці зовсім незнайомий голос. Вона здивувалася. Чекала ж колишнього чоловіка. Виглянула ще раз у вікно. Поруч з автомобілем нікого не було.
“Міг же бути ще пасажир, не подивилася”, – докоряла себе вона.
У двері постукали. Ольга відчинила.
– Добрий день.
– І вам не хворіти, – перебивши гостя, сказала Оля.
– Я, Петро Андрійович, ваш сусід, за ключами прийшов.
Ольга зібралася, випросталась у струну, пішла за ключами. Спочатку вона хотіла віддати ключі, та зачинити за гостем двері, але згодом вирішила вчинити інакше. Вона вийшла у двір своєї половини, й повела чоловіка до другої половини будинку.
– Мені сказали, що сусідка, жінка похилого віку. А ви, мабуть, ще не на пенсії, – хихикнув він.
Ольга обернулася. Петро зупинився.
– А ви інших слухайте менше. Я і дискотеки влаштовую, і збіговиська різні, мені п’ятдесят три в січні, так місяць святкуватиму. Спершу Новий рік, а потім і день народження.
– Оце так. Я таке полюбляю.
– Що полюбляєте? – із ключами в руці завмерла Ольга. – У загул йти?
– Та ні, люблю веселих. З почуттям гумору.
Оля внутрішньо заспокоїлася, але виду не показала. Сподобалося, що чоловік попався, який все розумів.
Вона діловито вставила ключ у замок, і повернула тричі.
– Оце від веранди, а довгий від вхідних дверей.
Вона зробила кілька кроків усередину, і відчинила двері в будинок, показуючи, хто зараз тут головний.
Ольга увійшла в будинок перша, стала в центрі невеликої кухоньки, та почала дивитися, що робитиме чоловік.
Він явно розгубився. Було видно, що будинок для нього – житло зовсім не звичне, чуже навіть.
Ольга роздивилася його: старший за неї, років на сім, волосся сиве. Невисокий, трохи вище за неї, міцний, а руки не грубі, не натруджені. Оля навіть зраділа. Може, поживе рік-два, та й утече, як її чоловік.
– Чув, ви хотіли купити цю частину? – несподівано спитав він.
– Це хто вам сказав, чи не той, хто назвав мене старою? Ви купили, щоб перепродати?
– Та в крамницю я вашу місцеву заїхав, щоб купити продуктів. Ото мені там і сказали. І я вирішив, що тут і житиму.
– О-о-о, я й говорю, знайшли в кого питати про мене. Продавчиня там, дівчина двадцятирічна, їй що сорок, що вісімдесят, – усі бабусі. Жити, значить. Це добре, – сказала Ольга, а сама подумала інакше.
– Просто, якщо ви хотіли купити цю половину, а я перший встиг, то недобре вийшло.
– Погано, це правда, – повторила Ольга, і більше нічого не сказала.
– А навіщо вам друга половина? – не вгавав Петро. – Ви ж, здається, сама живете?
– Мені то зрозуміло, навіщо друга половина. Щоб цілий будинок був, великий город, а ось вам – не зрозуміло.
– Приїхали в наше селище, та ще й половину будинку купили. Грошей не вистачило на цілий, – уколола Ольга.
– Тут ви маєте рацію, Ольго, не вистачило, – пригладив він своє сиве волосся. – Вдівець я. Дочка вдруге вийшла заміж, вирішив залишити їм квартиру, продав гараж, а вистачило ось, тільки на цю половину. Нехай, гадаю, діти живуть одні, будують своє щастя, онуків ще хочу няньчити.
– А я спочатку подумала, що ви для онуків купили цей будинок, щоб, як на дачу сюдт їх возити. Виходить, вирішили самі до сільського життя привчатися. До землі потягло?
Петро посміхнувся.
– Радий, що ви така, боявся, що сусідка трапиться чудна, не уживемося.
– Уживемося, – усміхнулася Ольга у відповідь, простягла ключі Петрові, і пішла до себе.
Того ж вечора Петро знову прийшов до Ольги.
– Ольга, вечір добрий. А не покажете мені, як піч топити. Я в дитинстві бачив, як дід топив, але нюанси вже виразно не пам’ятаю.
Оля знову у струну витяглася. Спочатку хотіла сказати щось, на кшталт: “Будинок купили, а піч в очі один раз і бачили”. Стрималася. Згадала себе, щойно сюди приїхали. Сусіди навчили, не сміялися.
– Ходімо, Петре, все покажу, розкажу.
Він, від зміни тону її голосу, навіть здивовано зупинився.
– Що встав? Ходімо, не хочу, щоб ти мене спалив. Сам добре, а мене не смій!
Так і потоваришували Петро з Ольгою, самі того не помітили. Вона йому щось підкаже, він їй чимось допоможе. Разом наступної весни город орали, висаджували все.
Петро лазню нову поставив, огорожею зайнявся, спочатку в себе, а потім і на ділянці Ольги. Помітно якось з’явилася теплота між ними. Щось більше, ніж просто дружба – нерозлучні стали.
Вона йому грибні та ягідні місця показує, він її із собою на рибалку бере – усе разом. Діти рано-вранці приїдуть, бувало, стукають, немає батька вдома, підуть до сусідки, батько в неї чай п’є, снідає. Усміхаються – все розуміють. А Ольга з Петром, як підлітки, червоніють.
Наступної осені Петро зробив Ользі пропозицію, і вона погодилася. Весілля скромне зіграли, тільки близькі були. На другий день, як роз’їхалися всі, Петро підійшов до ґанку будинку, і глибоко зітхнув.
– Все життя прожив у місті, і тільки зараз зрозумів, що тут моє місце, моя друга половина – і я щасливий.
– А я тут, Петре, жила дуже довго, і тільки зараз зрозуміла, що щасливою можна бути у будь-якому віці. Дякую тобі, що ти переїхав сюди, і, що ти моя друга половина…
Ставте вподобайки, пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
