Як карета перетворилась на гарбуз…

У свої тридцять років Маргарита була вже добрим фахівцем, і їй довіряли серйозну роботу як у головному офісі, так і у філіях. Ось і цей тиждень вона провела у відрядженні.

Поверталася вона із відрядження на два дні раніше. Звичайно, можна було продовжити це «задоволення», але сидіти в готельному номері в чужому місті два вихідні – суботу та неділю – їй не хотілося.

Якби було літо, то можна було б погуляти в парку, вирушити на міський пляж, але наприкінці вересня, коли дощі йшли щодня, хотілося швидше опинитися вдома, біля каміна, у теплі та затишку.

Тому Маргарита була дуже рада, що всі справи вдалося закінчити у п’ятницю до обіду.

З квитками проблем не виникло, і о дев’ятій вечора вона була вже вдома.

Ну, як удома? Маргарита стояла на площі біля вокзалу у рідному місті. Тепер треба було вирішити, як дістатися котеджного селища, де жили вони з Микитою.

Проблема була в тому, що таксисти дуже не любили їздити в їхнє селище – назад до міста майже десять кілометрів треба було їхати порожняком.

Двоє таксистів, до яких підійшла Маргарита, одразу відмовилися, хоч перед цим дуже активно рекламували свої послуги.

– Дівчино, у «Срібний бір» вас зараз ніхто не повезе, – сказав один із них.

Але третій – міцний, коротко пострижений дядько років шістдесяти – зненацька погодився.

Маргарита рідко користувалася послугами таксі – у них із чоловіком були свої автомобілі, які зараз стояли у гаражі біля будинку.

Вона розраховувала, що її зустріне Микита, але чоловік зателефонував ще вдень і сказав, що застудився і дуже погано почувається:

– Візьми таксі, кохана, я прямо відчуваю, як у мене температура підіймається, – майже простогнав він у слухавку.

Їхали через все місто, через вечірні затори, плюс десять кілометрів заміським шосе – дісталися селища хвилин за сорок.

– Дякую, подякувала водію Маргарита. – До нас сюди таксисти не люблять їздити.

– Чому ж? – відповів чоловік. – Я цього тижня з цієї адреси вранці три чи чотири рази дівчину забирав.

Таксист глянув на Маргариту і прикрив рот долонею.

– Ой, я зараз, здається, мужика здав.

– Дівчина – блондинка, у червоному плащі? – спитала Маргарита. – І висаджували ви її біля скляної офісної вежі у центрі?

– Так.

– Не хвилюйтеся, це моя зовиця, – сказала Маргарита.

Розраховуючись із водієм, вона додала зайву купюру за спостережливість та балакучість.

Підходячи до ґанку, Маргарита помітила під карнизом вікна другого поверху червоний вогник. Камера! Вона працювала.

Зазвичай вони вмикали камери, коли виїжджали з дому надовго, наприклад, у відпустку. Камер було три: одна спрямована на вхідні двері, друга захоплювала під’їзну доріжку та метрів сто проїжджої частини, третя була встановлена ​​з іншого боку будинку.

Навряд чи камери ввімкнув Микита – він взагалі мало цікавився ними. Швидше за все Маргарита машинально сама зробила це перед від’їздом.

– Ну що ж! Дивитимемося кіно! – Подумала вона, заходячи в будинок.

На обох поверхах було тихо та темно. Маргарита залишила речі внизу і піднялася до спальні. Микита спав. Він навіть не ворухнувся, коли вона випадково зачепила стілець, що стояв перед туалетним столиком.

Маргарита не стала його будити, вона спустилася на перший поверх, зробила собі ванну з морською сіллю, заварила чай із бергамотом і лише потім увімкнула записи камер.

Вона обдурила таксиста: білявка у червоному плащі не була їхньою родичкою. Це була Неля – колишня дівчина Микити.

Три роки тому вона його покинула та поїхала з міста з добре забезпеченим чоловіком. Її не зупинило навіть те, що той був одружений. Але, мабуть, у них щось не зрослося, і Неля за два роки повернулася.

Якось Маргарита побачила Нелю та Микиту у кафе офісного центру – вони разом обідали. Але тоді чоловік пояснив, що то була випадкова зустріч, що вони не спілкуються.

Маргарита повірила, але, як кажуть, «у закладках зберегла». Тому після слів таксиста вона одразу ж подумала про Нелю.

Камера зафіксувала, як Микита та Неля разом приїхали до будинку у понеділок. Микита цей тиждень працював віддалено, тому вранці дівчина виїжджала одна.

Кілька разів вони разом поверталися – напевно, були у ресторані чи в кіно. Сьогодні, в п’ятницю, вранці вони поїхали разом.

Маргарита скопіювала записи, але одразу пред’являти їх чоловікові не стала.

Наступного дня вона подзвонила юристу і записалася на консультацію. Маргарита й сама розуміла, що проживання Микити в будинку, що належить їй, протягом півтора року не дає йому жодних прав, але їй хотілося дізнатися, як розлучитися швидко і без скандалу.

А після візиту до юриста вона зустрілася зі своєю подругою Поліною.

– І що ти тепер збираєшся робити? – Запитала Поліна.

– Розлучатимуся, – відповіла Маргарита. – Тільки знаєш, Поліно, я хочу не просто розлучитися, а так, щоб Микита це надовго запам’ятав.

– Не знаю, як довго він зустрічається з цією дівчиною, але весь цей тиждень він тягав її в мій будинок, вони спали в моїй спальні й взагалі – поводилися, наче господарі. І за це я хочу Микиту покарати.

– Зрозуміла, – усміхнулася подруга – «я помщуся, і мстя моя буде страшна»!

– Правильно зрозуміла. Коли ми познайомилися, він працював у якійсь задрипаній конторці, отримував зарплату, яку зараз витрачає на три вечері в ресторані.

– А ще винаймав однокімнатну удвох із приятелем і їздив на роботу автобусом. Я допомогла йому влаштуватись на нормальну роботу, куди просто так, з вулиці, не потрапити.

– Він отримує хорошу зарплату і їздить дуже пристойною машиною. Ось я і хочу показати йому, як карета перетворюється на гарбуз. Ти вважаєш, що я надто жорстока? – спитала Маргарита.

– Ні. Я вважаю, що це буде слушно! І мені зовсім не шкода Микиту, – відповіла Поліна.

Увечері того ж дня Маргарита запитала Микиту, чи не хоче він змінити роботу.

– Та мені й так непогано, – відповів він. – А що? Є щось цікаве?

– Так. Мені тут шепнули, що фірма розширюється. Створюється новий відділ – вісім вакансій. Якраз за твоїм профілем. Тижні через три-чотири людей найматимуть.

– А зарплатня?

– На тридцять відсотків більше, ніж зараз.

– Круто!

– Тільки проблема: вони не чекатимуть, поки ти звільнишся та відпрацюєш свої два тижні. Про ці вакансії навіть не оголошували, інформація лише серед своїх розійшлася. Дехто вже на низькому старті, – повідомила Маргарита.

– Виходить, зараз мені треба написати заяву, відпрацювати два тижні, звільнитися. А потім?

– Тиждень відпочинеш – і туди.

– Чи є ризик, що не візьмуть? – поцікавився Микита.

– Жодного. Інакше я б тобі й говорити не стала.

Наступного дня Микита написав заяву. Повідомляти, куди йде, він, за порадою Маргарити, не став.

– Не створюй собі конкурентів, – сказала вона.

Звільнившись, Микита тиждень відпочив і того дня, який йому вказала Маргарита, з’явився в офіс компанії «Альянс».

Однак там ні про яку співбесіду, а також ні про якого Германа Олександровича, який мав його проводити, ніхто не чув.

Вийшовши з будівлі, Микита попрямував до стоянки, набираючи номер Маргарити.

Вона відповіла не одразу.

– Жодної вакансії немає? От невдача! – сказала вона.

У цей момент Микита побачив, що на стоянці нема його машини.

– Рито! У мене, здається, машину викрали!

– Це я забрала її, – сказала Маргарита. – Візьми таксі.

Коли Микита приїхав у котеджне селище, його речі: дві валізи та чотири великі коробки – вже стояли за воротами.

Ключі, які були у Микити, до замків воріт та хвіртки не підходили.

Він знову схопився за телефон.

Маргарита вийшла з дому і підійшла до кованої хвіртки.

– Рито! Ти що твориш? – обурено вигукнув Микита. – Я не можу потрапити до будинку, а я тут, між іншим, зареєстрований.

– Ти тут зареєстрований тимчасово. І твоя реєстрація закінчилася. На цей раз я її не продовжила, – відповіла Маргарита.

– Усі папери, які стосуються розлучення, надійдуть тобі на електронну пошту. Іншої адреси, я вважаю, у тебе поки немає.

Вона повернулась і пішла до будинку

– Рито, ти хоч поясни, чому? – Крикнув їй услід Микита.

– А я тобі відео надіслала. Те, де ти пристрасним поцілунком прощаєшся на ґанку з Нелею.

– То ти через це? Вона просто зайшла у гості! Ми випили каву і трохи побалакали. І все, – спробував виправдатися Микита.

– А потім ви п’ять ночей поспіль грали у шахи, – посміхнулася Маргарита.

І тут він зрозумів, що то кінець.

– Куди мені тепер з усім цим? – Запитав Микита, показуючи на валізи та коробки.

– У нас у місті є така служба – називається «вантажне таксі». Так ось тобі візитівка. Тут телефон мого адвоката. Тепер усе через нього.

Маргарита зникла в хаті, а Микита залишився за брамою.

Вона бачила у вікно, як він кудись дзвонив, ходив уздовж воріт, розмахував руками.

Хвилин за сорок під’їхала вантажна газель. Микита завантажив свої речі й поїхав.

Розлучалися вони через суд, тому що в РАЦС Микита йти відмовлявся. Він спробував відсудити у Маргарити автомобіль, на якому їздив, чи хоча б половину його вартості.

Але виявилось, що машина була куплена п’ятнадцятого числа, а розписалися вони двадцять другого. Оплата за автомобіль пройшла з рахунку Маргарити, і він був зареєстрований на неї.

Страховку також оформляла вона. Микита був туди просто вписаний. Тож у нього нічого не вийшло.

Він спробував відновитись на колишній роботі, але безрезультатно – на його місце вже взяли іншу людину.

Після суду вони більше не бачились. Маргарита не знала ні того, де працює Микита, ні того, де і з ким він живе. Але її це й не цікавило. Не дарма кажуть, що помста солодка. Чудовий десерт вона собі влаштувала!

А ви як вважаєте, слушно вона вчинила? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!