Як побороти невпевненість у собі?

Мені 22 роки, я живу у великому місті, навчаюсь і працюю. У мене є всі показники, для того, щоб бути звичайною, середньостатистичною людиною. Але, у мене, на жаль, немає основної якості – впевненості у собі.

Це дуже заважає рухатися, розвиватися, жити та дихати на повні груди. Це як снігова куля. З кожним днем, здається, вона стає дедалі більше.

Іноді я не хочу виходити на вулицю, бо там люди. Їх багато, і вони будуть дивитись на мене, обговорювати. А я йтиму, опустивши голову, нервово поправляти одяг, волосся, і напружено міркувати про те, чому ось та жінка так подивилася, а от та парочка сміється. Напевно з мене.

Буквально за кілька хвилин, голова готова розірватися на частини. Я практично в клубочок якийсь згортаюся, і не бачу нічого, крім асфальту. Мені страшно і хочеться тікати додому у спокій.

На роботі дванадцята година, я перебуваю в замкнутому приміщенні з колегами. Увесь час обмірковую кожне слово, перш ніж сказати його. А що як скривджу людину, інтонацією чи поглядом.

Вважаю за краще посміхатися і мило розмовляти, щоб ніколи не створювати конфліктів. Навіть, якщо всередині все клекоче, і хтось не правий, і я не згодна. Все одно мовчки киватиму головою і посміхатися.

Ненавиджу себе за це. Іноді, вранці, прокидаюсь і кажу сама собі: «Все! Сьогодні я стану іншою. Я житиму емоціями, я буду собою». Але варто вийти на вулицю, зустріти першого перехожого і починається.

Читаю книги, дивлюся відеотренінги, спілкуюсь на форумах, але нічого не допомагає. Від цього дуже страждають стосунки з хлопцем. Через цю невпевненість, ревную його до всіх. Слідкую за кожним його поглядом, жестом.

Бачу, що він утомився від цього, але мені намагається цього не показувати. В інституті, запізнюючись на п’ять хвилин, я вже нізащо не зайду до аудиторії. Бо всі дивитимуться. Я розгублюся, почервонію. Та й на самих парах, сиджу і не дихаю, бо здається, що всі дивляться, обговорюють. Що все негаразд.

Я не уявляю, як боротися з цим. Це мене потихеньку знищує.