– Як продали? Вся ж сім’я жила за ці гроші…

У Валерії та Олександра був свій маленький бізнес. Пекарня приносила постійний прибуток. Двадцять років тому вони починали з домашніх пиріжків. Діти тоді лише до школи пішли.

Поступово асортимент розширювався, і за п’ять років вони мали вже власне, а не орендоване приміщення. Невеликий зал, куди багато хто заходив випити каву або чай із тістечками чи булочками.

Торти на замовлення і просто у продажу, печиво, пиріжки та пироги. Валерія спочатку пекла сама, потім найняла працівників, навчила. Олександр займався організаційними питаннями, доставкою продуктів, а також готових виробів.

Двадцять років із відкриття бізнесу пролетіло. Син одружився, дочка вийшла заміж. Батьки допомогли із першим внеском на квартиру. Майже щомісяця підкидали грошей. Все добре, ніхто не бідує.

Олександр давно мріяв про свій будинок. Набридали бабусі біля під’їзду, гуркіт із верхнього поверху, музика за стіною, запах тютюну на сходовій клітці.

Хтось постійно підпалював рекламні буклети та листівки у поштовій скриньці, а один сусід викидав кота справити свою потребу у під’їзд. А ще собача вовна.

Прибиральниця раз на тиждень бурчала, кричала, але хто її слухає. Ліфт застрягав уже двічі на місяць. Ніхто не робив капітальний ремонт, хоч гроші за це платилися чималі.

Останньою краплею було півторагодинне перебування у ліфті. Валерія застрягла там разом із сусідською дівчинкою десяти років. Валерія не поспішала, а дівчинка запізнювалася на заняття з плавання.

Сиділи у ліфті без зв’язку, телефон не працював. Ліфтер був на іншому об’єкті, чекали. Дівчинку почали шукати, вдома нема, на заняття не прийшла. Мати дівчинки після цього влаштувала скандал у комунальному підприємстві, але це нічого не змінило.

Олександр тоді чекав дружину з магазину і хвилювався.

Вирішено було продати квартиру та купити будинок. Давно про це думали. Звичайно з усіма зручностями, щоб не гірше за квартиру.

Три місяці пішло на пошук покупця. Будинок вони вже придивилися, продавець чекав, не квапив. Гарний, великий будинок, практично в межах міста, доглянутий. Повідомили дітей.

– А чого ви після справи про все кажете?

– Ми ж і раніше казали, що збираємось міняти квартиру в місті на власний будинок.

– І навіщо це вам треба? Могли б просто поміняти квартиру, якщо вам так нестерпно в тому будинку було. До вас тепер година їзди! А як же онуки?

– Приїжджайте, двері завжди для вас відчинені.

– А бізнес? Як ви контролюватимете?

– Нормально, як і раніше. Машина у нас є. Це поки що. А потім ми сподіваємось все передати вам.

– Мамо, нам не треба! У нас чудова робота, а займатися булочками, які зараз продають на кожному розі, безглуздо.

– Але ж ми займаємося. Ми змогли вам допомогти з першими внесками, і взагалі ви не потребували, освіту здобули. Якби не булочки, то все було б не так.

– Не було б булочок, було б інше. Люди й на заводі працювали. Зараз ваш бізнес – минуле століття, мале підприємництво загинається докорінно.

– Поки не загнулося. У нас все добре і ми працюватимемо. Дякую за підтримку.

***

Дітям будинок сподобався. Не чекали вони, що все буде так комфортабельно, як у міській квартирі. Плюс до всього тиша, лазня, гараж, сад, гарні квіти. Можна й відпочити, й шашлик підсмажити.

– А город буде, овочі, зелень? Все без хімії, найкорисніше. Ми б не відмовилися.

– Ніколи не займалася й не обіцяю цим займатися. Ви нещодавно говорили, що ми помилилися. Потрібно було квартиру на квартиру міняти. Там городу не було б. І взагалі, будинок ми купили, щоб не жити, як у гуртожитку.

– За все заплати, всіх вислухай, а ще терпи плітки та шум. Якось так. Тут ми відпочиваємо, а не прокидаємося вночі від тупоту сусіда та криків його дружини. І у ліфті не сидимо.

– Не через город, не через спрагу сільського життя. Ми спеціально підбирали будинок для відпочинку. Начебто в квартирі живеш, всі зручності, але нікого поряд немає, ніхто не заважає, все за парканом. А про бізнес ви подумайте, місце добре, колектив підібраний.

– Навіть не продовжуй. Ні! У нас є робота. А булочки шкідливі для фігури.

***

Минув час, онуки підросли. Валерія та Олександр ще раз запропонували дітям бізнес. Все було налагоджено, все працювало без збоїв, тільки займатися та контролювати вже було важко.

Валерія захворіла, серце. Зробили оперативне втручання. Все обійшлося, але не молоді. Відпочивати треба більше, не нервувати.

Було вирішено продати бізнес, тим більше, що покупець їх знайшов сам, ціну хорошу дав. Рано чи пізно, довелося б усе продати. Дітям же нічого не потрібно.

– Продали? Як це продали? У вас онуки! Їм квартири потрібні, стартовий капітал! Ми думали… До речі, де ж гроші?

– Гроші? В санаторій з’їздимо. Мені треба відновлюватись. А решту грошей ми собі на старість залишили.

– Ви ніколи не радитесь з нами! Потрібно було все залишити, – як годинник працювало, прибуток приносило. Уся сім’я жила за ці гроші!

– Ми вам пропонували! Ви відмовились. Не довелося б продавати.

– І що тепер робити? Ми розраховували на гроші з прибутку, ви завжди ділилися.

– Ви дорослі, самостійні. Як ви там казали? У вас чудова робота, а займатися булочками, які зараз продають на кожному розі, безглуздо. Це ваші слова!

– Нерозумно це заперечувати, якщо ви так вважали. Ви могли б отримати більше, ніж ми вам давали. Нам зараз не так багато й треба. Для нас вистачало б невеликої суми, а решта вам. Але справа зроблена. Ви відмовились.

– А грошима з продажу ви ділитися не будете?

– Ні! Це наша подушка безпеки. Все у банку під добрий відсоток. Від подарунків вам і онукам не відмовляємо, але розкоші та великих сум не чекайте. Ви самі відмовились від цього. Тільки подарунки на дні народження та свята.

– Мамо, тату, не можна бути такими егоїстами! Треба думати про дітей, та онуків.

– Ми про вас завжди думали, а ось ви про нас ніколи! Тепер ми думатимемо лише про себе. А у вас же чудова робота, – вперед і з піснею…

Як ви вважаєте, слушно вчинили батьки? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!