Іноді, сама велика сила, – це просто бути поряд…

– Привіт, мамо. Я до тебе приїхала.

Мати відчинила двері ширше і невдоволено подивилася спочатку на дочку, потім на валізу біля її ніг.

– І чого приїхала? Хто на тебе чекає тут? Я тебе не кликала.

Олена підійняла валізу і пройшла до передпокою.

– Я тебе взагалі-то питаю! Чого приїхала?

– Мам, погано мені.

– Та ти все життя здорова, як кобила, була! Що з тобою станеться?

– Не в цьому сенсі.

Мати насупилась, але більше нічого не запитала. Олена зняла куртку та пройшла на кухню. Тут майже нічого не змінилося: ті ж таки шафки, стара клейонка з вицвілими соняшниками, чайник на плиті. На столі стояла почата пляшка біленької.

– Їсти будеш?

– Буду.

– А нічого немає. Звідки я знала, що ти припрєшся? Подзвонила б хоч матері. Пельменів би купила.
Мати дістала з шафки чарку, налила собі біленької і сіла навпроти.

– Ну, розказуй. Що сталося?

– Мамо, залиш чарку.

– Почалося! Ти мені телефоном пів року мізки виносила: «Мам, не бенкетуй. Мамо, тобі не можна. Мамо, подивися на себе». Тепер особисто приїхала контролювати?

– Я не тому. Я тобі хочу казати, що вживаю.

Мати не зрозуміла.

– Заборонені речовини, мамо!

Мати кілька секунд дивилася на неї, потім посміхнулася.

– Недолуга. Зовсім уже? Вирішила матір налякати?

Олена промовчала. Посмішка повільно зникла.

– Які заборонені речовини? Давно?

Олена відвела очі.

– Давно.

Мати різко поставила чарку на стіл.

– І ти мені нічого не сказала?

– А що б ти зробила?

Олена глянула на пляшку. Мати помітила цей погляд і одразу піднялася:

– Ти мене сюди не приплітай! В мене зовсім інше. Я іноді собі дозволяю, а не…

– Я нічого не сказала, мамо.

– А чого ж тоді приїхала?

– Мені погано! Я три дні нічого не вживала, ледве терпіти можу, так ламає.

– Три дні? – Мати вже не злилася. – А коли раніше?

– Мамо, будь ласка! Не питай поки що.

– Так тобі лікар потрібний! Швидку викликати?

– Не треба мені швидку.

– А що тобі треба?

Олена подивилася на неї.

– Ти.

Мати розгубилася.

– А я що зроблю?

– Просто будь зі мною. Мені страшно одній.

Мати підійшла і приклала долоню до її чола.

– Гаряча начебто.

– Немає в мене температури.

– Звідки ти знаєш? Зараз знайду градусник. І поїсти тобі треба. Коли ти взагалі їла востаннє?

– Не пам’ятаю.

– Господи, Лєнко …

Вона відчинила холодильник, подивилася на порожні полиці і зачинила дверцята.

– Лягай іди. Я в магазин схожу, курку куплю. Бульйон зварю.

– Мамо, мені не п’ять років!

– От коли п’ять було, у мене таких проблем із тобою не було. Іди, сказала!

Олена вже дійшла до дверей, коли мати гукнула її:

– Телефон залиш.

– Навіщо?

– Тому-що! Хто тобі цю гидоту продає?

– Ніхто мені зараз не продає.

– От і перевіримо.

– Мамо …
– Телефон, Олено!

Олена дістала його з кишені та поклала на стіл. Мати присунула телефон до себе, потім помітила чарку. Декілька секунд дивилася на неї, взяла і вилила біленьку в раковину.

– Тобі зараз цього бачити не треба.

Пляшку вона закоркувала і прибрала назад у шафу.

– Іди лягай. Я швидко.

За кілька хвилин грюкнули вхідні двері. Олена почула, як зовні обернувся ключ.

– Мамо!

– Я за куркою і назад! – гукнула мати зі сходів.

Того вечора вона більше не бралася за чарку. Зварила бульйон, змусила Олену поїсти, забрала телефон і довго допитувалася, хто з її друзів вживає разом із нею. Олена мовчала.

Вночі мати кілька разів заходила до кімнати, чіпала доньці чоло, приносила воду, а під ранок лягла поруч.

–  Мамо, мені не п’ять років!

– Спи давай!

Наступні дні мати майже не відходила від неї. У магазин йшла ненадовго і щоразу зачиняла двері зовні. Пляшка все ще стояла в кухонній шафі, але мати діставала її рідше.

За кілька днів у двері подзвонили. Мати якраз порпалася на кухні, тому відчинила сама. На майданчику стояли хлопець та дівчина приблизно віку Олени.

– Здрастуйте. А Олена вдома?

– А ви хто?

– Друзі. Я Світлана, це Антон. Ми їй дзвонили, вона не відповідає.

Мати одразу насторожилася.

– І давно ви з нею дружите?

– Давно.

– То знали?

Світлана на секунду зам’ялася.

– Про що?

– Про заборонені речовини.

З кімнати вийшла Олена.

– Мамо, що ти робиш?

Мати навіть не обернулася.

– Запитую у твоїх друзів, чи вони давно знають?

Антон глянув на Олену.

– Лєно …

– Вони тут ні до чого, мамо!

– Звідки мені знати? Може, то вони тебе й підсадили.

– Та ніхто мене не підсаджував!

– Тоді звідки ти це  взяла?

– Мамо, не зараз!

Мати обернулася до друзів.

– Загалом так. Поки Олена живе в мене, щоб я вас тут більше не бачила!

– Мамо!

– Що “мамо”? Ти сама до мене приїхала і попросила допомоги? Ось я й допомагаю!

Світлана кивнула.

– Добре. Ми підемо.

– Світлано …

– Все нормально, Лєн. Потім поговоримо.

– Жодних «потім», – втрутилася мати. – І не дзвоніть їй!

Вона зачинила двері і обернулася до дочки.

– Телефон!

– Знову? Вони мої друзі.

–  Ось тому телефон! Я поки що взагалі нікому з твоїх друзів не довіряю.

Олена важко зітхнула, дістала телефон та простягла матері.

– І скільки ти збираєшся за мною стежити?

– Скільки знадобиться!

– Місяць? Два?

– Хоч рік!

– Божевільна.

– Яка є! Іншої матері в тебе все одно немає!

Мати повернулася на кухню. Олена пішла слідом і побачила на столі пляшку.

– Чай будеш? – спитала мати.

– Буду.

Мати дістала дві чашки, поставила чайник і лише тоді помітила, куди дивиться дочка. Декілька секунд постояла, потім взяла пляшку і прибрала її в шафу.

–  Ще не вистачало тебе провокувати.

Того вечора вона знову не доторкнулася до пляшки. За тиждень пляшка з шафи зникла, мати навіть цього не помітила.

Минуло два місяці. Олена вже не скаржилася, що їй погано, почала нормально їсти, виходила з матір’ю в магазин і помалу повернулася до звичного життя. Мати все одно стежила за кожним її кроком і регулярно перевіряла телефон.

– Мам, скільки можна?

– А скільки потрібно, стільки й можна!

Якось увечері у двері постукала сусідка.

– Галю, ходімо до мене. Там наші зібралися, трохи посидимо.

– Не можу я.

– Чого це? Лєнка ж доросла, не загубиться!

Мати озирнулася на дочку, яка сиділа на дивані з книжкою.

– Саме й те, що доросла. Вже одного разу не встежила.

Сусідка подивилася на Олену, але розпитувати не стала. Мати зачинила двері і повернулася до кімнати.

– Могла б сходити, – сказала Олена. – Посиділа б із подругами.

– Ще чого!

– Мамо, я нікуди не подінусь.

– Я тебе знаю!

Олена усміхнулася і знову уткнулася в книгу. Мати ще трохи побурчала і пішла на кухню ставити чайник.
Тільки через кілька днів Олена зрозуміла, що жодного «іншого разу» так і не сталося.

Мати більше не ходила до сусідки, сусідка припинила її кликати, а на кухонному столі замість пляшки тепер стояв заварювальний чайник.

Зміни відбувалися настільки поступово, що їх мати не помічала. Вона знову почала готувати, вранці почала виходити по хліб, а одного разу повернулася з магазину з фарбою для волосся.

– Сивина вже чорт знає яка. Дивитися гидко.

Увечері Олена допомагала їй пофарбувати коріння.

– Мамо, не крутись! Сиди нормально.

– Командувати мною ще будеш!

– Уся в тебе.

Мати пирхнула, але усміхнулася своєму відображенню у дзеркалі. За пів години вона змила фарбу, висушила волосся і довго розглядала себе.

– Ну як?

– Гарно.

Мати знову поправила волосся.

– А то зовсім запустила себе.

До кінця шостого місяця мати майже припинила стежити за Оленою. Телефон давно повернула, одну відпускала в магазин і навіть дозволила зустрітися зі Світлою, щоправда, перед виходом довго дивилася на доньку і таки не витримала:

– Якщо щось відчуєш, одразу додому.

– Добре.

Мати провела її до дверей і несподівано обійняла.

– Тільки не надумай знову все зіпсувати.

Олена обійняла її у відповідь. За кілька днів вона заговорила про від’їзд.

– Мам, мені додому час.

Мати завмерла з ножем над обробною дошкою.

– А тобі тут чим погано?

– Тут добре. Але ж я не можу все життя з тобою жити.

– Чому не можеш? Кімната є, місця вистачає, – мати поклала ножа. – Рано тобі ще.

– Пів року минуло.

– І що? Думаєш, пів року – це багато? А якщо знову почнеться?

– Не почнеться.

– Звідки ти знаєш?

Олена підійшла і обійняла її.

– Знаю.

Мати спочатку стояла нерухомо, потім притиснула дочку до себе і схлипнула.

– Я вдруге цього не переживу, Лєнко.

Виїжджала Олена у суботу. Мати з ранку напекла пиріжків, набила ними цілий пакет, потім додала контейнер із котлетами і довго намагалася знайти місце для банки солоних огірків.

– Мамо, я не на Північний полюс їду.

– Їсти захочеш – згадаєш Північний полюс.

Перед виходом Олена затрималася на кухні. На столі стояли цукорниця, чашки та вазочка з печивом. Вона відчинила шафу, в якій колись стояла пляшка. На полиці лежали крупи, пачка чаю та якісь ліки.

Мати довезла її до вокзалу і ще кілька разів запитала, чи взяла вона квиток, гроші та телефон. Коли оголосили потяг, раптом знову стала серйозною.

– Дзвонити будеш щодня. Просто, щоб я чула, що все нормально.

– Добре.

– І якщо погано стане…

– Одразу тобі подзвоню.

Мати обійняла її, швидко поцілувала в щоку. Потім ще раз.

Світлана і Антон зустрічали Олену на пероні.

– Ну? – спитала Свєта, щойно вона підійшла.

Олена поставила пакет із пиріжками на вільний стілець.

– Пів року.

Антон похитав головою.

– Я не вірив.

– Я теж спершу не вірила.

Світлана зазирнула в пакет.

– Пиріжки? Ось це вже серйозно.

Олена засміялася.

– Беріть. Вона мені їжі на тиждень поклала.

Антон узяв пиріжок і глянув на Олену.

– Слухай, а вона нас мало не прикінчила.

– Особливо тебе.

– Звісно. Це ж я тебе «підсадив».

Світлана посміхнулася, але майже відразу посерйознішала.

– Олено, а якби не вийшло? Ти ж розуміла, що пів року так не протягнеш?

Олена знизала плечима.

– А мені й не треба було. Мені потрібно було, щоб вона хоч кілька місяців думала не про пляшку.

Антон припинив жувати.

– А як дізнається?

Олена подивилася у бік вокзалу.

– Не дізнається.

Світлана помовчала.

– Ніколи їй не скажеш?

– Ніколи.

Світлана взяла Олену за руку.

– А ти сама як? За ці пів року хоч раз пошкодувала, що це все вигадала?

Олена похитала головою.

– Ні.

– Навіть коли вона тебе вдома замикала?

– Навіть тоді.

– Божевільна.

Світлана подивилася на неї.

– А все ж таки страшно було? Що зірвешся?

Олена посміхнулася.

– Світло, щоб зірватися, треба спочатку хоч раз спробувати.

Провівши дочку, мати зайшла в магазин. Вдома майже нічого не залишилося після всіх зібраних Олені контейнерів, та й хліб на завтра потрібен був.

Вона поклала в кошик молоко, хліб, десяток яєць і попрямувала до каси. Проходячи повз відділ з напоями, мигцем ковзнула поглядом по знайомих пляшках і пішла далі.

Біля каси дістала телефон і подивилася, котра година. Олена вже мала приїхати. Мати розплатилася, вийшла з магазину і набрала дочку.

– Доню, ти доїхала?

– Так, мамо. Все гаразд.

– Та й слава богу. Я просто спитати.

– Мамо. Я тебе люблю.

Мати посміхнулася.

– Я тебе теж. Все, давай, потім ще подзвониш.

Вона прибрала телефон у кишеню і пішла додому, щоб ввечері знову набрати доньку, та спитати, як вона. Страх за Олену ще був у її душі та голові, але вона сподівалася, що подібного більше ніколи не трапиться, – про що і просила у бога…

Як вам витівка дочки? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!