Я залишилася сама з маленькою донькою на руках, коли мене залишив чоловік. Не знаю, як би я впоралася, якби не мій друг Мишко. У найскладніший період мого життя саме він завжди був поруч і підтримував мене.
Через кілька місяців я оговталася від тяжкого розриву і знову почала жити щасливо. Коли я повністю відпустила минулі стосунки, Михайло зізнався, що завжди любив мене більше за друга, і зробив пропозицію. Я погодилася. Незабаром ми зіграли невелике весілля, і у нас народився син.
Донька й не знала, що Мишко – не рідний її батько. А він ніколи не показував цього, дбав про неї і нашого спільного сина Ваню однаково.
Оленка дізналася всю правду, коли не стало її рідного батька і їй у спадок залишилися дві квартири. Вона була дуже здивована таким новинам і спочатку навіть не знала, як правильно вчинити з отриманою спадщиною. Тоді їй було лише 17 років. Усі витрати та турботи щодо проведення похорону Мишко взяв на себе. Як виявилося, ближчих людей мій колишній чоловік не мав…
Через два роки Олена вирішила з’їхати до квартири, що дісталася їй від батька, а другу почала здавати. Перед тим, як розпочати самостійне життя, Олена пообіцяла, що одну квартиру віддасть братові, коли той підросте і зможе сам про себе подбати. Але коли дійшло до справи, донька відмовилася виконувати обіцянку.
Олена вирішила, що їй друге житло потрібніше. «Тепер я і сама мати, мені треба думати насамперед про майбутнє своїх дітей, а не дбати про дорослого брата. Тож нехай живе у квартирі свого батька», — заявила вона, коли я нагадала їй про дану колись обіцянку.
Я такої поведінки не розумію. Адже Мишко стільки вклав у її виховання та любив як рідну. Невже так важко допомогти братові і заодно віддячити вітчиму за турботу?
