Мені двадцять чотири роки і заміжня я вже п’ять років. Дітей із чоловіком спочатку не планували, але коли наважилися, я ніяк не могла завагітніти. Пройшли обстеження і нам сказали, що у нас несумісність і дітей, швидше за все, не буде.
Розлучатися ми не хотіли і вирішили, що якщо вийде зачати дитину, то добре, а ні, то житимемо і так. Хоча мої батьки казали, що якби я вийшла заміж за іншого, то, може, й змогла б народити дитину. Я можу їх зрозуміти, адже я в них одна, отже, про онуків їм треба забути.
Але нещодавно я змінила роботу і там познайомилася з хлопцем. Зрадити чоловіку у мене і в думках не було. Але одного разу я затрималася на роботі і коли вийшла, виявилося, що він на мене чекає на вулиці з машиною. Запропонував підвезти.
Після цього ми часто зустрічалися. Вдома я казала, що затримуюсь на роботі. Я знала, що він одружений і має двох дітей. Але вже не могла зупинитись. Заміж за нього я не збиралася, але порвати стосунки теж вже не могла.
Чоловік одного разу помітив, що я стала ефектно одягатися, купила кілька комплектів гарної спідньої білизни, але я сказала, що не хочу виглядати на роботі гірше за інших і він заспокоївся. Знав, що я працюю в престижній фірмі і вирішив, що я маю рацію.
Як я була здивована, коли я дізналася, що вагітна. Я не знала, як про це сказати чоловікові, щоб не викликати підозри. Тим більше я не була впевнена в тому, чия це дитина. Навіть якщо чоловік нічого не запідозрить, як з цим жити все життя.
У мене голова йшла кругом, порадитися теж було ні з ким. Не могла я сказати своїм батькам про це. Кілька разів вже була близька до того, що треба йти на аборт, але потім вирішила, що, може, більше у мене не буде шансу стати матір’ю.
Якщо навіть чоловік мене покине, то в мене буде дитина. Але чоловік був такий щасливий, що я вирішила нічого не казати йому. Зараз у нас донька і я так досі не впевнена, чия це дитина. Так і живу зі страхом, що це колись усе відкриється.
