– Рито, я не розумію, у них із грошима проблема, чи що? – дивувався Семен. – Сказали б хоч. А то мовчать. Ніколи нічого не купують, навіть дивно.
– Я не знаю, начебто обидва заробляють добре. Навіть більше, ніж ми з тобою. Може, вважають, що якщо ми близькі родичі, то повинні самі продукти на всіх купувати та готувати? Не було б грошей, вечорами б у ресторани не ходили.
– Розумієш, Рито, мій Федір не такий, як усі! – захлинаючись радістю торохтіла молодша сестра Віра. – Він у мене вчений, усі думки лише про науку.
– От і вирішила я його витягти з кабінету, та до вас у гості приїхати. Нехай хоч трохи відпочине від роботи, та здоров’я набереться!
– Віро, то ми що, проти, чи що? – здивовано скинула брови Рита. – Відпочивайте, будь ласка. Хата у нас велика, всім місця вистачить!
– Ну, а наші хлопці вам заважати точно не будуть. Віктору вже сім років, а Колі – п’ять. Хлопчики все вже розуміють, поводяться пристойно. Не хвилюйтеся, по грядках на городі ніхто скакати не стане.
Більшість рідного міста сестер була забудована висотками чи звичайними багатоповерхівками.
Всюди були квартали, що складалися з одноповерхових будиночків, іноді зустрічалися престижні райони двоповерхових цегляних котеджів, збудованих за індивідуальними проєктами.
Родина Рити складалася лише з двох осіб. Рита та Семен прожили вже майже двадцять років, але спадкоємців так бог і не дав.
Втім, вони на цьому не зациклювалися, бо обидва були затятими трудоголіками. Їх поєднувала любов до будівництва. Семен, майстер-муляр, прищепив інтерес і дружині. Вона навчилася добре штукатурити, білити та фарбувати.
Відразу після весілля, на гроші, подаровані батьками, Рита з чоловіком не поїхали у весільну подорож, як радили їхні друзі та подруги, а купили маленький старий будиночок, що погрожував зруйнуватися якщо не через рік, то найближчим часом.
– Рито, дивися, що я знайшов! – простягнув Семен дружині глянсовий закордонний журнал. – Ти тільки глянь на цю фотографію. Давай такий же збудуємо!
– Ні, Семене, нам з тобою вдвох таке будівництво не здолати. Тут бригада фахівців найвищого класу знадобиться!
– У чомусь ти маєш рацію, кохана. Електриків та сантехніків, звичайно, наймати доведеться. І так ще на допомогу хлопців, якщо буде потрібно.
– А в іншому, покладись на мене. Техніку для копання котловану мені брат прижене. На нього також можна розраховувати.
Тому їхній котедж на три поверхи вважався в містечку справжнім твором архітектурного мистецтва.
Добротний сучасний будинок з терасою і барельєфами на фронтоні завжди справляли незабутнє враження на місцевих жителів.
– Так от і збудували ми свої хороми, на основі розрахунків і консультацій, – пояснювала Рита знайомим, що зачаровано дивився на дивовижну по красі будівлю, створену двома серцями, що люблять.
Басейн на задньому дворі притягував хлопчаків, що приїхали в гості, що викликало особливе занепокоєння господарів.
– Федю, Віро, ви дітей одних до нього не пускайте, – стомлено повторював Семен їхнім батькам. – Це місце відпочинку для дорослих, там глибина пристойна, особливо біля тумби!
– У них надувні жилети. Я їм сказала, щоб завжди одягали! – Віра ображено відвернулася, а Федір лише знизав плечима. – Семене, та не хвилюйся ти так, вони у нас самостійні.
Але Віру все це втішало мало, вона постійно дивилася у вікно, поки діти, її рідні племінники, купалися. І тільки коли вони вирішували зайнятися чимось іншим, жінка розслаблялася.
Та ненадовго. Бо від глибокої води, брати, не змовляючись, прямували до теплиці чи грядок.
Покинуті поспіхом рятувальні жилети валялися зазвичай неподалік – на лавці біля басейну або на галявині поряд з альтанкою.
Вереск їхніх батьків найчастіше закінчувався нічим.
– Так, а що тут такого? – як і раніше, не розуміла питань Віра. – Ми з Федором у магазин за продуктами їздили, а потім у кафе посиділи… Ось піцу дітям купили.
– Справді, чого шуміти? – підтакував їй Федір. – Нічого ж не сталося!
Добре, що хоч діти виявилися не надто примхливими та норовливими. Всього одна розмова віч-на-віч з дядьком Семеном, господарем будинку, і погроза спустити воду з басейну, змусили їх жити за заздалегідь обумовленими суворими правилами.
Більше за їхнє життя можна було не побоюватися. Але залишалося ще одне питання.
– Колю, Вітю, йдіть сюди, – покликала племінників Рита. – Ану показуйте, що у вас у руках?
Брати міцно стиснули кулачки. Але Рита й так знала, що в руках у них плоди суниці.
Ягоди тільки почали дозрівати й лише трохи почервоніли. До того ж хлопчаки їх їли не митими. На зауваження вони кивали головами.
Увечері після роботи Семен запропонував усім з’їздити на річку.
– Відпочивати так відпочивати, – одразу підтримали його гості. – Тільки їжі більше візьміть. Рито, ти сумку збери, бо в нас немає нічого. А біля води їсти обов’язково захочеться.
– Тоді зачекайте трохи, – здивувалася Рита. – Компанія велика, треба багато продуктів.
– Так, Рито, ще треба мінералки купити та соків побільше, діти дуже люблять, – Віра збудувала жалібні очі. – По дорозі де-небудь, заїдьте в магазин.
Гості швидко вмостилися у свою машину і першими виїхали на дорогу. Господарі трохи затрималися, але потім посіли своє місце попереду.
– Рито, я не зрозумів, у них із грошима проблема, чи що? – дивувався Семен. – Сказали б хоч. А то мовчать. Ніколи нічого не купують, навіть дивно.
– Я не знаю, начебто обидва заробляють добре. Навіть більше, ніж ми з тобою. Може, вважають, що якщо ми близькі родичі, то маємо самі продукти на всіх купувати та готувати. Не було б грошей, вечорами б у ресторани не ходили.
– У нас теплиця пошкоджена, – зітхнув Семен. – Хлопчаки, мабуть, постаралися. Скло в задній частині розбите і поряд два тріснуло. Але докопуватись я до них не буду. Достеменно невідомо, хто це зробив. Образяться ще.
– Гаразд, ось скоро поїдуть, тоді все виправимо з тобою.
– Та я не чекатиму. Сьогодні п’ятниця, сам зроблю, ляжу спати пізніше.
Але гостям, мабуть, сподобалося відпочивати у родичів. Їхати вони не збиралися. Принаймні найближчим часом.
Після відпочинку на природі настрій у Віри та Феді злетів до небес. Наступного ранку, поки всі спали, вони зібралися в місто. Взявшись за руки, міцно обнявшись, вони сіли в машину і вирушили в центр.
– Ви куди? – зателефонувала сестрі Рита, яка почула шум машини, що від’їжджала. – Ворота хоч добре зачинили?
– Ой, не знаю, — пирхнула Віра. – Вийди, перевір! Я не пам’ятаю, як у вас тут все влаштовано! Ми в магазин та на ринок. Хочемо купити щось дітям.
Рита, накульгуючи від втоми, спустилася з другого поверху. Виявилось, що сестра не зачинила засувку. Семен, що до третьої ранку лагодив теплицю, спав. Рита не стала його будити й пішла на кухню, готувати всім сніданок.
І тут жінка зрозуміла, як вона втомилася. За багато років вона звикла до розміреного життя, без сварок і нервування, а тут, несподівано, опинилася у вирі неабияких збентежень.
Її молодша сестричка Віра розмовляла зазвичай на підвищених тонах. Могла навіть верещати, якщо щось було не так, як їй хотілося.
Зовні спокійний Федір, швидко виходив із себе і починав кричати від емоцій, що переповнювали його.
Ця буря в склянці води закінчувалася так само швидко, як і починалася. Але залишався гіркий осад, який добряче псував настрій господарям.
Рита зварила смачну кашу племінникам, напекла оладок, вимила фрукти та поклала їх у вазу.
І майже одразу будинок наповнився дитячими голосами. Хлопці відчинили двері й поважно сіли за стіл, чекаючи на їжу.
Не встигла Рита погодувати братів, як зрозуміла, що повернулися Віра з Федором. Вона вийшла їм назустріч.
Федір насилу тяг наповнену речами сумку, він радісно посміювався і жартував над дружиною.
– Дивись, моя королівно, як я для тебе намагався, – гордо задер він голову вгору. – Ніхто, крім мене, тебе так не любить!
Віра зареготала й узявшись у боки пройшла до вітальні. Федір помахав рукою Риті та покликав її за собою.
І тут Рита зрозуміла, що потрапила на показ мод, улаштований у неї в будинку. Вірі не треба було довго готуватися, вона підсунула ширму, що відгороджувала кут із шафою для одягу, затягла туди сумку і ввімкнула на телефоні легку музику.
Кожен її вихід із-за ширми супроводжувався оплесками чоловіка. І, дійсно, на її стрункій фігурі будь-яке вбрання мало чудовий вигляд.
– Ух ти, ось це я потрапив! – захопився виставою Семен, що підійшов. – Просто концерт якогось модного шоу!
Він сів на дивані поруч із Ритою. Федір розташувався у кріслі, неподалік ширми.
Показ затягся. Рита помітно втомилася. Але, як виявилося, почекати все ж таки треба було зовсім небагато.
– А тепер найголовніше! – верещала Віра і полізла до своєї сумочки.
Звідти вона висипала на стіл цілу купу різних коробочок. Що це, Рита з Семеном одразу не зрозуміли. А Федір задоволено крякав.
Віра почала обережно відчиняти першу коробочку. Її руки помітно тремтіли. Вона швидко вихопила щось і підійшла до старшої сестри.
На долоні лежав золотий ланцюжок із кулоном у вигляді квітки. Рита з Семеном переглянулись. Вони ніколи не надавали значення таким речам. Але ставлення Віри до коштовностей їх зацікавило.
За ланцюжком пішли каблучки. Вони були різні. Без каміння та з камінням. Тонкі, витончені та масивні. Від їх великої кількості зарябіло в очах.
– Ну ось, – тихенько прошепотіла Рита чоловікові. – А ти казав, що у них проблеми з грошима.
– Я помилився, – відповів Семен і обійняв дружину. – Помилився, що ніколи не дарував тобі таких подарунків. І зараз ми з тобою все це виправимо.
Не дочекавшись закінчення показу, Семен підвівся і повідомив родичам, що їм доведеться сьогодні самим дивитися за своїми дітьми.
– Як же так! А ми хотіли ввечері в ресторан сходити! – обурилася Віра. – Ми ж у гості до вас приїхали, щоб відпочивати!
– Сьогодні, Віро, ми з дружиною відпочинемо, – сказав Семен. – І почнемо це робити прямо зараз. З’їздимо на ринок, сходимо по магазинах і посидимо у ресторані.
Дивно, але гості дуже образились на господарів. Їм хотілося продовження свята, а довелося стежити за своїми неслухняними синами.
Наступного дня вони оголосили, що їхній візит добігає кінця.
– Нам треба їхати! – різко вигукнула Віра. – Я вже домовилася зі свекрами. Вони завтра нас чекатимуть.
Їх ніхто не відмовляв. А коли Семен зачинив за машиною гостей ворота, то полегшено зітхнув.
Увечері він, разом із Ритою, розглядали куплені прикраси та раділи, що гості нарешті поїхали.
– Я ніколи не думала, – сказала чоловікові Рита і погладила йому руку. – Що час може тривати так повільно?
– Я теж ледь дочекався, коли вони поїдуть. Я радів, коли наші гості приїхали, але ще більше тішуся, що вони поїхали.
– А вся річ у тому, що за весь час вони жодного разу нам не допомогли. Не готували їжу разом із нами, та не стежили за дітьми. Це робили ми, а вони справді відпочивали.
– А тепер їхній відпочинок продовжиться, – посміхнулася Рита. – Однак, наскільки мені відомо, батьки Федора люди суворі. Він сам так казав. Тож відпочинок там під питанням…
Але це вже не їхні справи. Терпіти таких гостей вони більше не хотіли. Слава богу, що ті самі образилися та поїхали, бо вже нестерпно хотілося вказати на двері…
Як вам такі гості? Ви б змогли змовчати в такій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
