Ще з школи Валера був дуже шебушним хлопцем. Тоді якраз в моді були рвані джинси і гітара.
Але гітару ніхто собі дозволити не міг, а той хто міг то не знав навіть що з нею робити. Якось в клас до Олі прийшов новий хлопчик, дуже цікавий, рудий, в рваних джинсах і з гітарою.
Оля була молодою вчителькою, сім’ї не мала, майже весь час тратила на роботу і діток в класі. Але цей Валера, він когось їй нагадував. Такий самий відчайдушний, таки же рудий і безстрашний як колись її однокласник Вітя.
Та й імена такі схожі, дивно. Взагалі дивно, що в одному місці можна зустріти двох таких схожих людей, в одному районі.
Оля намагалася гнати ці думки від себе, а ще дуже часто і багато почала згадувати Вітю. Тоді, на випускному вона не гарно з ним повелася. Чи то сполохалася, чи що інше, але упустила хлопця.
Тепер все життя жалкує, наче відчуває що це її доля була, а вона її своїми ж руками зруйнувала. Дзвінок на перерву перервав думки Олі. Вона склала журнал і пішла в учительську.
Журнал, точно ж, промайнуло в її голові. Але ж ні, Валеру приводив якийсь чоловік, батько мабуть, явно не схожий на Вітю. Почала шукати, Горбачиевський Валерій Вік…Вікторович?
Оля була в шоці, далі вона відкрила строку з домашньою адресою і ледь не зомліла. Скільки ж років вона шукала його, скільки часу намагалася віднайти і поговорити, бодай вибачитися.
Наступних батьківських зборів Оля чекала як ніколи. Коли побачила Віктора то не могла сказати ні слова, як заціпило. Всі думки розвіялись тоді, коли вона зрозуміла, якщо є син, значить і жінка є.
Віктор почав залицятися, вона довго не здавалася, а потім таки вирішила поговорити. Виявилося, що жінка давно померла, ще по народженні дитини, і тепер він виховує його сам, іноді брат допомагає. Так і стала Оля помагати, а через весну вже зустрічала свого третьокласника за руку і вела додому. Можливо це доля? А ви вірите в долю?