Якби колись мама нареченого мені не радила тікати, хто зна де б я була

Мама завжди мене переконувала що сільські хлопці мають свої переваги. Тому коли домене почав залицятися знайомий хлопець з села, я навіть зраділа, вирішила що батькам він точно сподобається.

Через 4 місяці таких походеньок він зробив мені пропозицію. Ну, як пропозицію, купив квіти і сказав в кафе, що той, може пора би вже. Я зраділа і відразу погодилася. Але поки грошей на весілля не було.

Далі у мене була затяжна відпуска, адже я працюю вчителем. Тому майже все літо було в моєму розпорядженні. Ми вирішили поїхати до нього до батьків. Поїхали. Люди звісно чудові, добрі щирі.

Мати гарна господиня колись теж в місті виросла ж його батьком зійшлася, ось в село переїхала.

Вона не тільки господиня гарна, але жінка дуже красива. І після того як хлопці пішли на вулицю вона мені сказала одну важливу річ.

“Ти хороша, я хороших людей відразу бачу, але одне тобі скажу, не губи себе селом”. Перше що спало мені на думку так це те, що я просто їй не сподобалася, і таким чином вона вирішила від мене здихатися. Але все повернулося не так як гадалося.

Далі мені пішли показувати будинок Валери, мого нареченого. Я була вражена що в нього є свій дім. Він мені не казав ніколи.

Приємно було йти селом і розуміти, що скоро зовсім я поселюся в хороший будинок, стану там господинею, буду наводити лад, заведу красивий квітник.

В голові малювала одне, в результаті вийшло інше. Будинок дійсно не поганий. Але якийсь забитий, забутий навіть. Роботи біля нього було вдосталь. Ми почали приводити його до ладу, я була настроєна войовниче.

Пів літа пішло на те щоб облагородити дім, я хотіла посадити кілька квітів в горщиках, а інше засіяти травою. Валера почав стягувати додому всіляких курей, корів і інше. І тут почалося. Я запитала хто ж буде дивитися за худобою. Знаєте що він мені відповідає?

А нащо мені тоді жінка? Я звісно ж психанула, хоча думала що це жарти якісь. Потім поговорила з його мамою, а вона пояснила, що колись приїхала так само як я з міста,вийшла заміж із тих пір з села ні ногою,навіть коли хворіла ніхто не помагав.

Вона радила тікати, хоч це і її син, але батько, тобто її чоловік і сина так виховував, що жінка для господарства. Я послухала і поїхала. Через кілька років зустріла Валера з новою пасією.

Я вдячна його мамі по цей день. Бо ж дивлячись на ту двадцятирічну дівчину, яка виглядає як втомлена тітка, я знаю тепер, село не для мене.