Мати моєї подруги, проживши за радянських часів із чоловіком 8 років, не змогла народити. Взяли грудну дівчинку з дитбудинку, їм сказали, що дитина здорова.
Ще через рік, мама подруги зраджує чоловіку з водієм, який працює на одному з нею підприємстві. Він одружений, зрада разова. Пристрасть, розпуста — кому як подобається можна назвати.
Народжується моя подруга. Її мама продовжує жити у шлюбі, її чоловік розуміє, що дитина не її, хоча всі українці, змішаної крові немає.
Ще через рік з’ясовується, що дівчинка, яку взяли з дитбудинку, психічно хвора. Крові вона попила багато, і на матір із кулаками кидалася. Вони ж і дізнавшись у тому, що приймальна дочка хвора, відмовилися від неї, влаштували у спецшколу, тому що у звичайну не брали.
Нині подрузі 31 рік. Батька, який ростив, не стало, вона брала кредит на організацію прощання, і доки він був у лікарні, постійно відвідувала. Мати після інсульту не могла дбати про нього і взяти на себе організацію.
Нікому з рідні теж не до нього – сестра матері сама літня. А старша дівчинка, вже доросла, знаходиться (і на той момент перебувала) у спеціальному закладі для людей із такими захворюваннями.
Виходить, якби не позашлюбна дочка, то в старості подбати не було б кому. Тож ніхто не може знати, як у житті повернеться. Молодими її батьки були гарними та добре влаштованими в житті людьми. Зараз же мама подруги каже, що жива й досі лише завдяки їй, рідній дочці.
Подруга щодня із сином матір відвідує. Як вона рада, що донька є – це не передати словами, потрібно просто подивитися їй у вічі.
Не будь того дня, коли вона зрадила чоловікові, як би склалося у всіх? Можливо і в мене б не було людини, яку я можу назвати подругою, а крім неї, дійсно я так назвати нікого і не можу. Як би склалося життя у її мами з татом?
Адже на старість років нікому попіклуватися було б, це страшно. Скільки випадків, коли одинокі люди похилого віку залишають світ у квартирах одні, і знаходять їх коли скаржаться сусіди… Можливо не варто однозначно ділити світ тільки на чорне і біле?
