– Юля, та ти при своєму розумі?! Куди ми його із собою візьмемо? Там комарі та мошки одні. Та й ми туди все ж таки не відпочивати їдемо.
– Усю картоплю за день треба викопати, далі дощі! — я, майже кричала на дочку Юлю телефоном.
Відносини між нами, останнім часом, і так були не дуже, а тут ще дочка зібралася онука на тиждень нам привезти, коли самий сезон — і вдома треба встигнути, і на городі.
– Що ж це таке?! Батьку, ти мене чуєш? Роки в нас уже не ті. Невже дочка не розуміє і, зовсім зважати на нас не збирається? — казала я, чи то собі, чи то чоловікові, що сидів за кухонним столом.
– Ну чого ти знову бубниш? — неохоче запитав він.
– Юлька Вадика завтра з нами хоче на картоплю відправити, уявляєш?!
– Чого б це? Адже вихідний завтра?
– Та звідки я знаю! Треба їм кудись поїхати терміново, а дитину, окрім як до нас, нема до кого прилаштувати. Батьки зятя з онуком раз на пів року бачаться, а ми… — відмахнулась я.
– Ну що ж, адже наш онук. Візьмемо його з собою на картоплю, п’ять років – не такий уже й маленький. Тільки от о котрій привезуть вони його… – Ми то о шостій ранку виїжджати хотіли.
Наступного ранку ми прокинулися о п’ятій. Нашвидкуруч поснідали, й почали збиратися.
– Ти давай поки відра і лопати в машину склади. А я нам поїсти складу і Вадику дещо, якщо вже з нами його надумали відправити.
– Добре.
Минуло півтори години. Дочка навіть не спромоглася зателефонувати. Я набрала на мобільний Юлі. Гудки йдуть, але ніхто не відповідає.
– Та що ж це таке, га?! Я ж сказала, що поїдемо рано, – бурчала я.
– Досить тобі голосити… може вони якраз у дорозі.
Минуло ще півтори години. Я нервово поглядала на годинник. Раптом пролунав дзвінок від дочки.
– Алло, мам, ми прокинулися, зараз я сніданок приготую, Вадік поїсть і приїдемо. – Протягла Юля сонним голосом.
– Юль, ти взагалі у своєму розумі?! Я тебе ще вчора попередила!
– Мам, ти серйозно думала дитину о шостій ранку туди тягнути?! Зараз ми привеземо його, та і їдьте, нікуди ваша картопля не втече! Взагалі, з цим городом давно настав час закінчувати!
– Ну, звичайно! Тільки ви від картоплі жодного разу не відмовились! – не втрималася я.
– Мамо, знаєш що, ми взагалі можемо не брати вашу картоплю, і Вадика не повеземо до вас сьогодні! Якщо вам мішок картоплі рідніший за єдиного онука…
Я хотіла заперечити доньці, але та кинула слухавку. Ми зачекали ще годину. У результаті, поїхали лише о пів на десяту, а онука нам так і не привезли.
Минуло кілька днів. Юля не дзвонила. Я вже почала лаяти себе за те, що так обійшлася з донькою та онуком.
У п’ятницю ввечері ми зібралися у гості – сусіди покликали на ювілей. Не те щоб сильно нам хотілося йти, але ображати добрих людей, теж не годиться. Вже стояли в передпокої, останні приготування… Раптом пролунав дзвінок у двері.
– Хто це? Наче нікого не чекаємо… — здивувалася я.
– Зараз подивимося, – спокійно сказав чоловік і пішов відчиняти вхідні двері.
На порозі стояла Юлія із чоловіком Сергієм, який на руках тримав Вадика. Як ні в чому не бувало, Юля з порога заявила:
– Мамо, привіт! А ви куди такі гарні намилилися? Чи вже прийшли звідкись?
– Ну, зустрічайте онука, бабуся та дідусь. – Сергій увійшов до хати, не роззуваючись, і спритно передав маленького синочка в руки збентеженому дідусеві.
Першою прийшла до тями я:
– Юль, а ви чого навіть не подзвонили нам, не попередили? Ми взагалі до сусіда на ювілей запізнюємося…
– Мам, а я до себе додому тепер повинна тільки за дзвінком і запрошенням приїжджати?! Ти нічого не переплутала? – обурено сказала Юля.
– Доню, а ти нічого не переплутала? У нас із батьком, взагалі-то, свої плани можуть бути й справи якісь…
– Дідусю, ходімо швидше в машинки грати! – Втрутився в нашу розмову маленький Вадик.
Чоловік, навіть не знайшов, що відповісти онукові — начебто вже зібралися на ювілей, а тут такий поворот. Залишилося лише розгублено розвести руками.
– Мам, ой, я тебе благаю! Які у вас плани?! У пенсіонерів? До цих сусідів… Вони вас запросили спеціально, щоб з вас подарунок якийсь дорожчий струсити.
– Ну невже вам якась гулянка з сусідами дорожча за власного онука?! Хіба сім’я не головне? — не вгамовувалася Юля.
Тут у нашу розмову втрутився чоловік:
– Юль, а ви самі куди зібралися?!
– Тату, та ти розумієш, Сергію путівку на два дні до санаторію дали на роботі. Ну, тур вихідного дня. Ми сьогодні поїдемо туди, а в понеділок до обіду повернемося знову до міста.
– Так, уявляєте, путівка взагалі дешево дісталася, буквально за п’ятнадцять відсотків від повної вартості відхопили. Нашому шефу її дали, а в нього справи якісь… – втрутився у розмову Сергій.
– Сергію, ти мене звичайно вибач, але перед тим, як такі рішення приймати, потрібно було ґрунтовно подумати. У тебе взагалі є син маленький, а це відповідальність!!! – не втрималася я.
– Ой, мам, до вас коли не приїдеш, ви вічно все в якихось справах біжите. Набридло вже! – Юля починала гніватися.
– Сергію, а чому до своїх батьків не відвіз?! – звернулася я до зятя.
– Ой, а в мене мама з татом тільки з відпочинку повернулися, ну самі розумієте, дорога і таке інше …
Втомилися в дорозі, я не дуже хочу їх перевантажувати, все-таки вік … – відповів Сергій.
– Ну звичайно, а ми, значить, коні ломові тут! – я навіть сама відчула, як переходжу із відносно спокійної мови на істеричний крик.
У скандал знову вирішив втрутитися чоловік.
– Ну гаразд, чого лаятись тепер, якщо вже привезли. Залишайте хлопця, зараз я сусідам зателефоную і поясню ситуацію.
– Дякую, тату! – Юля відразу змінилася в голосі, махнула Сергію рукою і відчинила вхідні двері.
За кілька секунд ні Юлі, ні Сергія у квартирі вже не було. Як вітром здуло! А чоловік, як і хотів, зателефонував сусідам, вибачився за обставини, що склалися.
Вранці я пішла в магазин. Якщо онука привезли, потрібно приготувати щось смачніше. Заодно, захопила куплений подарунок, щоб віднести сусідам – якщо купили, треба, все ж таки, подарувати.
– Ой, Анюто, проходь! Ми вчора так засмутилися, що ви не прийшли, так вас чекали. Стільки гарного на вечорі було, молодість згадували й потанцювали. – Зраділа сусідка.
– Вітаю, Галочко! І я дуже хотіла прийти. Ось подарунок вам принесла. З ювілеєм, ви з Анатолієм така пара гарна. Вітаю! – я простягла коробку із подарунком.
– Ну, дякую! Якщо вже прийшла, просто так тебе не відпущу, підемо пити чай із тортом, я сама пекла.
– Ні, Галю, не можу. Там Сашко порається з Вадиком. Я тільки в магазин і назад.
– Ну хоч на п’ятнадцять хвилин зайди. – Наполягала сусідка.
Відмовлятися було якось не дуже зручно і я погодилася зайти на чай. Сусідка розлила чай по чашках, відрізала два шматочки саморобного торта.
– Ань, а чого вам так раптово онука привезли?! — поцікавилась Галина.
– Ой, навіть не питай. Якийсь тур вихідного дня в санаторій зятю дали, от вони й зірвалися! – відмахнулася я.
– І все?! А чого ж до своїх батьків хлопчика не відвіз? – щиро здивувалася сусідка.
– Ну, що ти! Ті тільки з відпочинку приїхали, втомилися з дороги. Своїх він береже!
– Саме так, Анюто! Себе вони люблять, і батьків своїх він береже, а ви? Вони просто маніпулюють вами за допомогою дитини! Так не можна!
– Галя… Ти маєш рацію, але я навіть і не знаю що робити… – засмучено промовила я.
– Я тобі, сусідко, так скажу. Споріднені зв’язки — це, звичайно, добре. І допомагати дітям з онуками теж, безумовно, треба. Але!
– Дозволяти об себе ось так витирати ноги, просто не можна. Тобі треба позначити це дітям, та навчити себе поважати!
У понеділок уранці зять приїхав за онуком. А вже у суботу знову дзвінок від Юлі.
– Мам, ми до вас зараз Вадика привеземо, нам у торговий центр змотатися треба.
– Вибач, дочко, не вийде сьогодні. Ми самі з батьком по магазинах зібралися, треба якийсь одяг на осінь прикупити.
– Мам, тобі якісь магазини та ганчірки дорожчі за власного онука?! – Почала Юля звичну психологічну атаку.
– А тобі? – поцікавилася я.
– Що мені? — не одразу зрозуміла Юля.
– Адже ти теж у магазин зібралася їхати. Значить, за твоєю логікою, ганчірки дорожчі за власного синочка!
– Знаєш що, мамо! З тобою стало неможливо розмовляти! – Юля не договорила і кинула слухавку.
Місяць ні від Юлі, ні від Сергія дзвінків не було. Ми теж не дзвонили, хоча за цей час за маленьким Вадиком дуже скучили.
У суботу ввечері у мене задзвонив мобільний телефон. На екрані висвітлилося ім’я дочки.
– Так, Юля, – відповіла я спокійним голосом.
– Мамо, привіт. Я тебе не відриваю? – поцікавилася Юля.
– Та ні, ну що ти? Сталося що?
– Мам, ви на дев’ятнадцяте число вільні будете? Можливо, ви посидите з Вадиком, якщо у вас нічого не заплановано?
– Так, дев’ятнадцята субота буде… Ні, нічого не планували. Тільки двадцятого ввечері забирайте, ми в область двадцять першого поїдемо до міської лікарні з батьком.
– Ну, звичайно. Дякую, що не відмовила! Ми думали, ви Вадима більше і не візьмете.
– Та що ти, Юля, ми ж вас любимо. Просто іноді є свої плани. Ми ж теж люди…
Я поклала слухавку. Я була задоволена собою і, вдячна сусідці Галині за пораду. Все-таки у всіх свої інтереси та плани, на які навколишнім слід зважати, незалежно від ступеня спорідненості!
Я слушно міркую? Чи потрібно все своє відкидати, та, за першим покликом, допомагати дітям?
