Перейти до вмісту

Якось я сказав батькові: – Ти знаєш, адже я виписався з гуртожитку, а тепер на роботі вимагають місцеву прописку. Чи зможеш написати заяву, щоб мене знову вписали у вашу квартиру? – Так, звичайно, синку. Але ти розумієш. Тут така справа… Я зараз трохи зайнятий. Ремонт закінчимо і сходимо. Добре? Мене трохи насторожила відповідь батька, але я не надав цьому значення. Коли закінчився ремонт, я зрозумів, у чому річ. Того ж дня мати обмовилася, що рік тому квартиру вони подарували моїй сестрі. Оскільки я не був тут прописаний, моєї думки ніхто й не питав. – А чому ви зі мною не порадились? Чи трикімнатна квартира має дістатися лише одній дитині? – розлютився я. – Ну, вона сама виховує доньку. Тобі ми подаруємо бабусину дачу. – Рівноцінні у вас подарунки, нічого не скажеш! Сестрі – міську квартиру з ремонтом, а мені – напівзруйнований сарай у чорта на болоті. Чому ж ви не сказали мені про це, коли я гроші на ремонт давав? Я думав, що тут і моя частка квартири є

Я дуже злий на своїх батьків. Кажуть, що батька та матір не обирають, що треба любити їх і приймати такими, які вони є. Але мої батьки вигнали мене з дому, перед тим витративши всі мої заощадження! Як після цього їх можна любити?

Я виріс у сім’ї двох інженерів. У нашому будинку завжди панували бездоганний порядок та дисципліна. Так було, доки мені не виповнилося 15 років. Тоді моя старша сестра Наталя вийшла заміж. Її шлюб тривав трохи більше року.

До батьківського будинку вона повернулася не одна, а разом із донькою Алісою. Чоловік дуже швидко зник з обрію. Він і думати забув, що колись був одружений і що в нього росте дочка.

Я пам’ятаю, як кілька разів до нас додому приходила Тамара Олексіївна – колишня свекруха моєї сестри. Спочатку вона приносила із собою фрукти, іграшки, одяг для Аліси. Вона просила вибачення перед невісткою, за те, що її син покинув дружину і маленьку доньку.

Здавалося, вона відчуває свою провину. Але коли Тамара Олексіївна прийшла востаннє (це був другий День народження Аліси), її «стратегія» радикально змінилася. Вона звинувачувала Наталку в тому, що та не змогла зберегти шлюб, наговорила сестрі купу гидоти, а під кінець випалила: «Невідомо ще, від кого ти дитину народила. Дівчинка на мого Павла зовсім не схожа!».

У цей момент у квартиру зайшов батько. У моєї сестри характер спокійний і поступливий. Вона мовчки вислуховувала все те, що казала їй колишня свекруха. Але батько не витримав такого нахабства. Він мало не викинув сваху на вулицю і пригрозив, що спустить зі сходів, якщо ще раз побачить у своєму будинку.

Дідусь всією душею прикипів до онучки та готовий був роздерти будь-кого, хто насмілиться її образити. Але я не думав, що це всепоглинаюче кохання зруйнує і наші з ним стосунки.

У 18 років я вступив до технікуму і поїхав навчатися на механіка в інше місто. Мені подобалися заняття. Закінчивши навчання, я вирішив вступити на заочне відділення університету. Я працював механіком на заводі, навчався, допомагав іншим студентам з курсовими та на всьому заощаджував. Я не купував навіть булки у їдальні, а завжди пив чай із сухариками та родзинками.

Через три роки я накопичив близько 100 тисяч гривень. Отримуючи зарплату, велику її частину я переводив у валюту. Я мріяв купити собі машину. Якось я приїхав на вихідні до батьків. Мати була дуже засмучена.

На кухні прорвало труби, і тепер у двох кімнатах терміново потрібно було зробити ремонт, купити нові меблі. Але грошей катастрофічно не вистачало.

Аліса пішла в садок і почала часто хворіти. Наталя за рік змінила вже три місця роботи, оскільки жоден роботодавець не хотів відпускати її щомісяця на лікарняний. Пенсія батьків ледь охоплювала елементарні витрати.

Але були у мами й добрі новини. В одну велику логістичну компанію нашого міста був потрібен механік з досвідом роботи.

– Повернувся б ти в рідне місто, жив би з нами. Ти знаєш, квартира велика, трикімнатна, місця всім вистачить.
– Добре, мамо, я подумаю.

Я звільнив собі день, щоб поїхати на співбесіду, і мене одразу ж прийняли. Зарплату в компанії обіцяли вдвічі більше, ніж на моєму нинішньому місці роботи. Я з радістю погодився та перевіз речі до батьків. Але мамині слова про ремонт не давали мені спокою. Одного вечора ми пили на кухні чай.

– Мамо, тату, я ухвалив рішення.
– Синку, ти що, одружитися зібрався?
– Ні, мамо. Я не про це. Я накопичував гроші, поки навчався в університеті та працював. Якщо я живу тут, пропоную їх витратити на ремонт кухні та вашої спальні.
– Сергію, рятівник ти наш, дякую тобі!

Я був гордий тим, що зміг допомогти батькам. Цілий місяць будівельники упорядковували нашу квартиру. Мати з батьком хіба що мене на руках не носили! Але сестра була якась дивно похмура.

Якось я сказав батькові:
– Ти знаєш, адже я виписався з гуртожитку, а тепер на роботі вимагають місцеву прописку. Чи зможеш написати заяву, щоб мене знову вписали у вашу квартиру?
– Так, звичайно, синку. Але ти розумієш. Тут така справа… Я зараз трохи зайнятий. Ремонт закінчимо і сходимо. Добре?

Мене трохи насторожила відповідь батька, але я не надав цьому значення. Коли закінчився ремонт, я зрозумів, у чому річ. Того ж дня мати обмовилася, що рік тому квартиру вони подарували моїй сестрі. Оскільки я не був тут прописаний, моєї думки ніхто й не питав.

– А чому ви зі мною не порадились? Чи трикімнатна квартира має дістатися лише одній дитині? – розлютився я.
– Ну, вона сама виховує доньку. Тобі ми подаруємо бабусину дачу.

– Рівноцінні у вас подарунки, нічого не скажеш! Сестрі – міську квартиру з ремонтом, а мені – напівзруйнований сарай у чорта на болоті. Чому ж ви не сказали мені про це, коли я гроші на ремонт давав? Я думав, що тут і моя частка квартири є.

Наталі в цей час удома не було. Але тут у розмову втрутився батько:
– Це було моє рішення. Квартиру мені колись від заводу давали. Нема чого свій рот розкривати! Ти собі ще заробиш, а Наталці допомагати треба. Чи тобі грошей шкода сестрі?

– Мені не шкода. Тільки хто віддаватиме їх?
– Ах, тобі їх ще й повернути? Можливо, ще й відсотки вимагатимеш, як у банку? Пішов геть звідси! Це – квартира моєї онуки, а ти тут – ніхто.

Я розлютився і пішов. Добре, що не треба було довго речі збирати, лише кілька місяців прожив із «люблячими» батьками. Мені дав притулок однокласник. Його батьки давно були знайомі з моїми й були в шоку від історії, яку я розповів.

Через тиждень після того, як я пішов зателефонувала мама:
– Сину, ти прости батька. Ти знаєш, як він любить Алісу. Він душу за неї готовий віддати. Повертайся! Бо мені вже Іванови (батьки однокласника) подзвонили. Кажуть, як ми погано вчинили стосовно свого сина.

– То ти тільки тому подзвонила, мамо? Пересудів боїшся? А раніше не боялася? Я не хочу повертатись туди, де мені не раді. Ти мене завжди застерігала, щоби зайвих грошей не витрачав, меркантильних дівчат не заводив. Проте сама обібрала мене до нитки, а тепер спиш спокійно. Ні, дякую, буду якось сам. Повертати гроші чи ні – справа ваша. Але більше ні про яку допомогу не просить. Нема у мене більше батьків!

Я вже знайшов квартиру та з’їхав від однокласника. Звісно, витрат наразі більше. Мама постійно дзвонить, але я не беру слухавку. Так жорстоко відмовитися від своєї дитини – це не можна пробачити. Чи я не правий?