Десь півроку як між мною та чоловіком немає жодного тепла. Я його щиро люблю і турбуюсь про нашу родину, все як і раніше. Він же усіма вчинками демонструє мені та оточуючим, що він ніби знову холостяк. Це я про його постійні одноосібні подорожі.
Я відчуваю, що щось не так. Ми ніби не родина зараз. Що би я не спитала, він мені нізащо не дає прямої відповіді. І як би не було неприємно, довелося шукати інформацію про те, чого чоловік не договорює.
Це не було дуже складно. Хіба що емоційно. Я знайшла дивний діалог у месенджері. Дівчину він підписав “Анютка”, у них там щирий діалог двох закоханих.
Навідміну від мене у Анютки кожні декілька днів є з Ігорем якісь спільні плани. Вона живе у іншому місті і схоже, що не здогадується, про існування законної дружини.
Чоловік знов кудись полетів/поїхав на вихідні і я запросила в гості сестру.
-Іринко, сестро, це все дуже типово. Не бери близько до серця! Сам почав, сам же і розірве той зв’язок. Я тобі раджу не робити йому жодних “викриттів”!
-Марусь, я вже й сама не маю на то сили, чесно. Хочеться чогось хорошого, доброго в житті. Мені просто потрібен ковток свіжого повітря!
І як знак з небес пролунав стукіт у двері. Сестра показала на двері пальцем і пошепки спитала:
-Ігор?
-Та навряд, має власні ключі і він же поїхав, – пояснила я сестрі і пішла відчиняти.
За дверима мене чекало справжнісіньке здивування. Цього разу, дякувати Богові, приємне. За порогом виднівся величезний букет троянд, а тримав його незнаймий мені хлопчина. Це був кур’єр. За квіти я поставила підпис і здивовано потягнула їх у квартиру.
-Ну ось бачиш, Ірусь, замолює провину, хоче миритися. Все буде добре. Вони ж від Ігора?
-Ці квіти не схожі на букети, які зазвичай дарує мій чоловік, – я все ще розглядала новоприбулий трофей.
-Де в тебе ваза? – Маруся відкривала шафку за шафкою, – А, ось, знайшла!
Розбираючи квіти ми натрапили на листівку. Сестра вихопила її і, заливаючись сміхом, прочитала “гарних вихідних, моє солодке кошеня”.
-Ти скажи, я чогось не знаю? Це від кого? Мені тут сльзи по обличчу розмазуєш, а сама чиєсь “солодке кошеня”?, – вимагала пояснень сестра.
-Я уявлення не маю, що це за квіти і хто таке міг написати. Марусь, мені на помилку схоже. Немає кому мені квіти надсилати.
-Але ж вони прийшли, значить є. Бачиш, поки Ігор робить помилки, хтось вже хоче тебе у нього вкрасти.
-Може й так, Марусь, але ж це навіть невічливо. Послання якесь занадто відверте, – розмірковувала я.
Писати Ігору і питати, чи це від нього, я не бачила сенсу. Точно не від нього. Ми живемо разом, я бачу його ставлення, які там вже квіти… Та й кошеням він мене ніколи не називав. Але тоді хто?
За декілька днів чоловік повернувся з “подорожі”, троянди привернули його увагу. Як і сестрі, я спокійно сказала, що походження квітів мені невідоме.
За декілька днів кур’єр з новими трояндами дзвонив у мої двері. Ігор був у ванній, тож мені хотілося пошвидше позбавитись від цих квітів. Я навідріз відмовилася забирати букет, але кур’єр почав благати розписатися і забрати, інакше для нього це купа проблем.
Його благання і бажання прочитати нову листівку взяли верх. Я з новим оберемком троянд йшла у кімнату, коли чоловік влаштував мені феєричний концерт з ревнощів.
-Нові троянди, так. Ірочко, в тебе чоловік є, а ти я дивлюся ще й залицяльника маєш. Вибач, що квіти не від мене. Я за твоїм новим захопленням просто не встигаю!
Він вихопив листівку і прочитав в голос:
“Кошеня моє кохане, не дочекаюся бути з тобою поруч”.
Я кинула квіти від образи на підлогу. Мені немає кому надсилати всі ці квіти, писати такі ніжні фрази. Чоловік сміявся, вистачило нахабства запитати :
-А чи не відпустити тебе, кошеня? Я ж не тримаю!
За декілька днів прийшли нові квіти, як і раніше, кур’єр приходив точно у ті моменти, коли я є вдома. Записка у квітах була неприємно відвертою, ніжною, там знову було “кошеня”.
Мені здавалося, я з ґлузду з’їду, як раптом, на обідній перерві у кафе, я зустріла близького друга свого чоловіка. Я була певна, що він прийшов навмисне, щоб мене побачити. Так і було насправді. Він попросив сісти за столик подалі від зайвих вух, ми замовили їжу і він запитав:
-Що ти знаєш?
Я вперше за довгий час відчула, що можу з кимось поговорити, що можу називати речі своїми іменами. Це було схоже на неочікувано з’явившуюся свободу:
-Про Анютку знаю.
-Що саме?
-Що у них відносини, що Ігор до неї їздить.
-Він пообіцяв на ній одружитися, – сказав Валєра і подивився мені прямо у очі. – Ти вже вибач, але я не можу від того, як він до тебе ставиться. Він їй ніколи не розповідав, що вже у шлюбі, нещодавно пообіцяв одружитися. Він цього хоче.
-Чому не просить про розлучення?
-Чекає, щоб ти попросила, щоб ти була винна у всьому. Йому соромно бути поганцем перед твоїми і своїми батьками.
-Квіти від тебе? – я вперше за довгий час мала хоч якусь версію походження букетів.
-Не від мене, подумай ще.
-Знову не маю жодних версій. Мені дійсно немає кому слати квіти! Я не зраджую чоловікові, ніколи б не зрадила! Це він такий, не я…
-А він хоче, щоб виглядало ніби ти. Ігор сам надсилає ті квіти. Я не можу мовчати, вже це дуже жорстоко, ти маєш право знати.
Ми доїли мовчки, я навіть не спитала Валєру, як він і його життя. Просто була повністю занурена у свою дурну життєву ситуацію.
Батьки вже знали про квіти, тож коли ми всім повідомили про розлучення, всі, як і хотілося Ігорю, вважали, що все через жіночу зраду. Ми ділили все швидко, було сильне бажання бути від нього подалі. Я ж могла тоді і з ґлузду з’їхати, але йому мене не було шкода. Справжній монстр під прикриттям.
Я винайняла квартиру, збирала себе і свої почуття до купи. Потрібно було навчитися жити у цьому світі заново. Я заварила каву і дивилася у вікно зі свого нового помешкання, коли у двері постучали.
На порозі стояв Валерій, в руках тримав величезний оберемок півоній. Десь між ними виднілася записка.
-Можна я віддам і одразу піду?
-Так, звичайно, вони дуже гарні.
У листівці було написано: “Ти не кошеня, ти справжня левиця. Бажаю тобі щасливого життя на новому місці! Гарного настрою! Валерій”.
