– З ким ти їдеш на море? – Як сувора вчителька запитала дружина. – З коханою жінкою. – З ким?! – З коханою жінкою! – Підвищує голос він, піднімаючись на ноги. – З тією, яка не смердить котлетами й не забуває доглядати за собою. Яка вміє фарбуватися та гарно одягатися. І ми з нею їдемо жити в Одесу. Ось так, Оксано

– Вечеря скоро? – пролунав стомлений чоловічий голос за моєю спиною.

Повертаю голову на джерело звуку і насилу стримую роздратування побачивши чоловіка. Ні, я люблю Вітю, якщо кохання взагалі існує після двадцяти років шлюбу, але прямо зараз він мене відверто бісить.

– Скоро, – відповідаю сухо і починаю перевертати прилиплі котлети.

Давно настав час замінити всі сковорідки в будинку, але хороша на велику родину коштує, як крило літака, а я, після зборів дітей до нового навчального року, не готова на нові витрати.

– Знову котлети? – хмуриться чоловік, не підозрюючи, що я на межі рукоприкладства.

Десята вечора, я після дванадцятигодинної зміни в магазині повинна і з дітьми уроки вивчити, і старшому сорочки попрасувати, і вечерю приготувати. Не рахуючи величезного прання, яке чекає на мене другий день.

– Так, котлети, – ігнорую незадоволений тон Віктора і починаю перемішувати макарони, поки ті остаточно не перетворилися на величезну масу, що злиплася.

Так хочеться якось прийти додому і просто лягти спати. Рухнути та вимкнутись – бажано до обіду наступного дня.

Потім прокинутися, а на плиті – сніданок. Причому я не прошу авокадо-тости з круасанами. І звичайній яєчні буду до сліз рада.

– Треба б у вихідні пельменів наліпити, а то я втомився в обід давитися магазинними, – новий закид, від якого хочеться вити.

Ну, немає в мене грошей і часу на пельмені. Це треба з’їздити на ринок, купити хороше м’ясо, витратити годину чи дві на фарш, потім із тістом возитися і ще кілька годин ліпити. Коли? Враховуючи, що у вихідні я в добровільно-примусовому рабстві у свекрухи на дачі.

Потрібно викопати картоплю, жоржини прибрати до перших заморозків, помідори закрутити, відмити будинок.

– А взагалі, я хотів серйозно поговорити з тобою, – продовжує чоловік, доки я накладаю йому їжу, – Я тут на море зібрався…

– Угу, – киваю байдуже, ставлячи тарілки на крихітний столик нашої крихітної кухні.

Квартира маленька, двокімнатна – для сім’ї із п’яти осіб простору недостатньо, але хоча б своя. Так, в іпотеку, але, здається, так зараз живе багато хто.

– Оксано, ти чуєш мене? – повторює чоловік, коли розуміє, що я слабко реагую на його слова, – Я післязавтра їду…

– Куди? – Перериваю його, виринаючи зі своїх думок, – післязавтра ми їдемо до твоєї мами на дачу копати картоплю. Ти ж знаєш, що сама я не зможу все викопати.

– Візьмеш із собою дітей, – несподівано спалахує чоловік, ніби він не до своєї матері повинен поїхати, а до чужої, – учотирьох впораєтеся.

– Аля відпросилася до подруги з ночівлею, у Жені екскурсія з класом, а Андрій ще надто маленький для таких занять, – нагадую йому про дітей.

– Яка ще ночівля? А я відпускав? – злиться Віктор, повертаючи голову в бік коридору. – Жодних ночівель з подружками, Алько! – Додає він голосніше, змушуючи й мене скривитися. – Поїдеш з матір’ю картоплю копати, і тільки спробуй не послухатися!

– Припини, – шиплю на чоловіка. – Я тобі мільйон разів казала, щоб ти не кричав так на дітей!

– А ти не потурай їм, – огризається він, різко відсуваючи від себе тарілку з їжею, ніби я не макарони з котлетами приготувала, а щось огидне до нудоти, – сідай і слухай мене уважно.

– Слухаю! – Огризаюсь у відповідь, з гуркотом відсуваючи сусідній стілець.

– Післязавтра я їду на море, – повторює Віктор, і я помічаю, як він починає стискати руки в кулаки перед собою.

Це від хвилювання, яке одразу передається і мені. Яке ще море? Ні, ми планували поїхати влітку і навіть почали відкладати якісь гроші, але зараз не найкращий час для відпустки.

– Море? – із безглуздим виразом обличчя перепитую чоловіка. – Післязавтра?

– Так, Оксано, – “сумно” заявляє Віктор, – я втомився від такого життя. Щодня «будинок – робота», – театрально зітхає він. – І котлети ці. Хоч би сама наліпила, а не покупні готувала.

– А з ким ти їдеш на море? – ігнорую чергове зауваження.

Ми ніколи й нікуди не їздили окремо один від одного, якщо не рахувати дачу його мами. А тут море. Не пам’ятаю, щоб чоловік мав відрядження по роботі або зайві гроші зірватися у відпустку у вересні.

Ще й на море, про яке я мрію років із двадцять. Востаннє бачила його у шкільні роки, коли моя мама дивом дістала путівку до дитячого табору на чорноморському узбережжі.

– Загалом, Оксан …

– З ким ти їдеш на море? – як сувора вчителька повторюю своє запитання, втомившись від цього цирку.

Якщо він зараз мені скаже, що їде зі своїми дружками.

– З коханою жінкою.

– З ким?!

– З коханою жінкою! – Підвищує голос він, піднімаючись на ноги. – З тією, яка не смердить котлетами й не забуває доглядати за собою. Яка вміє фарбуватися та гарно одягатися. І ми з нею їдемо жити в Одесу. Ось так, Оксано!

– А ми? – Не вірю, що мені доводиться слухати все це.

Яка ще жінка? Яка Одеса?

– А ми розлучаємося, і якомога швидше.
***
– Жінко, а другу касу відчинити не можна? – лунає над вухом звичне бурчання покупців.

Дев’ята вечора, до кінця зміни ще пів години, а я тримаюся з останніх сил. І звідки стільки людей у ​​супермаркеті в такий час?

– Ні, не можна, – огризаюсь на чоловіка з незадоволеним виразом обличчя.

Знаю, так не можна спілкуватись із покупцями. Може прилетіти «по шапці» від директора, але в мене не залишилося сил на люб’язності.

Люди думають, що касири прохолоджуються у відпочинковій кімнаті. Не розуміючи, що співробітник магазину якщо не на касі, то або на складі надриває спину, або розкладає товари у торговому залі.

Нам не можна сидіти довше п’ятнадцяти хвилин в обід і п’ять хвилин протягом дня. Камери швидко зафіксують «відпочинок» продавця, і начальство із задоволенням стягне штраф.

А штрафи тут на кожному кроці.

– Тоді працюйте швидше, – продовжує вчити мене чоловік, буквально вириваючи з рук запропонований мною пакет, – робите все, як черепахи.

Тримайся, Оксано. Тільки тримайся. Старша зміни вже косо поглядає на нас. Якщо і далі огризатимуся, із зарплати точно віднімуть за «неналежне спілкування з покупцями та низьку якість наданих послуг».

А мені цього місяця не можна витрачати зарплату на штрафи – наступного тижня потрібно внести платіж за іпотекою та почати накопичувати на зимовий одяг для дітей.

– Любий мій, – несподівано втручається в нашу суперечку Таїсія Вікторівна, постійна покупниця, яку я завжди рада бачити в магазині, – ви довго бурчатимете на дівчину, чи швидше зберете свої продукти та заберетеся звідси?

Дивовижна жінка. Пенсіонерка, яка воліє ходити за продуктами не рано вранці, як інші бабусі та дідусі, а пізно ввечері й обов’язково зі своїм маленьким кудлатим песиком.

– Бабцю, а ти не лізь! – гаркає він і на неї.

– Молодий чоловіче! – Театрально голосно цокає Таїсія Вікторівна. – Вас не вчили, як розмовляти з дамами? Хоча…

– Судячи з вашого одягу в плямах незрозумілого походження та неохайного вигляду, ви явно не знаєте, що таке етикет та манери справжнього чоловіка.

– Відвали! – остаточно вибухає покупець, забираючи пакет із продуктами та провалюючи з магазину. Він явно не очікував, що якась бабуся так філігранно поставить його на місце.

Проводжу чоловіка поглядом і переходжу до наступного покупця, доки черга не доходить до моєї рятівниці.

– Дякую вам, Таїсіє Вікторівно, – з вдячністю дивлюся на жінку і починаю пробивати її продукти.

Два літри молока, сир, сметана та цукерки – найпростіші та найдешевші фруктові карамельки.

– Ну що ти, Оксаночко, – з теплотою в голосі відповідає вона, складаючи продукти у свою сумку, – Таких чоловіків треба періодично спускати з небес на землю, інакше вони й надалі самостверджуватимуться за рахунок жінок.

– У моєму оточенні, на жаль, майже всі чоловіки люблять відіграватися на жінках. Навіть мій колишній чоловік Віктор.

– Ні, він на мене руку не підіймав – я б ніколи не дозволила йому жорстокість, але Віктор… Він теж чомусь вважав, що жінки завинили перед чоловіками.

– Готування, прибирання, прання, виховання дітей та робота в супермаркеті – це був лише маленький список моїх «обов’язків», але так багато хто живе, і я не розуміла, що зробити, щоб жити інакше.

– Чому сумуєш, Оксаночко? – Вириває мене з важких думок Таїсія Вікторівна, вручаючи пару цукерок. З вдячністю беру їх і скоріше ховаю в кишеню кофти – нам не можна приймати від покупців продукти, але й жінку не хочеться ображати.

– Мрію про те, що ніколи не збудеться, – раптом відверто зізнаюсь їй.

– Чому не збудеться? – Дивується Таїсія Вікторівна, а потім вона нахиляється до мене ближче і додає, – Тобі на море треба, Оксано, і чоловіка гарного.

– Повір мені, – хихикає жінка. – Море і чоловік – найкращий засіб для боротьби з осінньою депресією. По своєму досвіду суджу.

На обличчі миттєво з’являється широка посмішка від цих побажань. Звичайно, я не побіжу відразу купувати путівку на море і шукати гарячого чоловіка, але Таїсія Вікторівна безперечно наділена гарним почуттям гумору.

– А що ти смієшся? – награно ображається вона. – Це чиста правда! Коли жінка кохана, вона сяє, а коли ні – перетворюється на тінь себе. Так улаштований жіночий організм.

– Ідеальне визначення мого поточного стану! – Подумки констатувала Оксана. Але, хочеться мати надію, що цей стан тимчасовий! Буде і на її вулиці свято. Й, обов’язково море і чоловік, – не все ж їй у депресії сидіти…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!