З тіткою Олею моя мама дружила з дитинства. Вони жили на одній сходовій клітці, сиділи разом за партою, були сусідками по кімнаті в гуртожитку, коли навчалися в університеті.
Пізніше обидві вийшли заміж і майже одночасно буди при надії. Спершу з’явилася я, а через тиждень у тітки Олі з’явилася Христина.
Не дивно, що ми з Христиною товаришували так само як наші мами. Після одруження тітка Оля переїхала до чоловіка. Але все ж таки вони жили недалеко від нас: у сусідньому дворі.
Коли мені було чотирнадцять років, батьки потрапили в аварію. Тата не стало на місці, а мама пробула у комі чотири дні та теж пішла з життя. Залишилися тільки я та мій пес. На той момент я повністю не усвідомлювала того, що трапилося, все було як у тумані.
Інших родичів не було, тому незабаром я поїхала жити до дитячого будинку. В останній вечір ми з Христиною багато плакали. Я не могла повірити, що так все вийшло. Ще минулого місяця я мала сім’ю, улюблену школу, а завтра я буду в іншому місті, в дитячому будинку.
– Подбай про мого песика. Знайди йому добрих господарів. Він дуже добрий хлопчик, – попросила я подругу наостанок.
– Не хвилюйся про нього, все буде добре, – запевнила мене Христина.
Увечері наступного дня мене вже доставили до сусіднього міста і відвезли до дитячого будинку. Зустріла жінка похилого віку, наша вихователька Зінаїда Єгорівна:
– Доброго дня, Женю, ласкаво просимо до нового будинку.
Зінаїда Єгорівна мала привітне обличчя і теплу усмішку. Вона допомогла донести мої речі до кімнати та познайомила з новими сусідками. З дівчатами ми порозумілися, і в цілому тут було не так вже й погано, проте мені не вистачало мами та тата, мого песика, та подружки Христини.
– Як там подруга? А де песик? – думала я щодня перед сном.
Я багато плакала, відмовлялася від їжі. Добра вихователька намагалася підтримати мене як могла. Місцевий психолог проводив зі мною сеанси терапії, сусідки ставилися зі співчуттям.
Але все одно шалено не вистачало моєї родини! Здавалося, ніби я зараз прокинуся, а тато на кухні пече оладки, мама щось розповідає і робить салат, а песик сидить під столом і терпляче чекає на частування. Але, на жаль, то був не сон.
Так поступово я звикала до нового життя. Робота з психологом приносила свої плоди, я повільно, але правильно приходила до тями.
Пройшов місяць. У душі я сподівалася, що батьки Христини заберуть мене до себе, але ніхто не приїжджав. Я чекала, сподівалася, вірила, а у відповідь тиша. Пройшло 2 місяці. Ситуація не змінилася. Замість надії в моєму серці оселилися злість та образа.
– Ось тобі й подруга мами, – думала я, – навіть не приїхали жодного разу відвідати. Та й Христина теж гарна. Казала, що не забуде ніколи, не зрадить, а сама… Яка ж ти наївна дурепа! – лаяла я себе. – Нікому ти не потрібна!
Через 3 місяці до мене приїхали тітка Оля з чоловіком.
– Женю, привіт. Вибач, що не відвідали раніше. Збирайся, поїхали, – сказав дядько Олег, батько Христини.
– Вітаю. Які речі? Куди? – не зрозуміла я.
– Ми вирішили тебе забрати до себе. Христина лише «за», щоб ми жили разом, – відповіла тітка Оля. – Нас так довго не було, бо ми збирали документи, чекали на дозвіл. Твою виховательку просили не розповідати, хотіли зробити сюрприз.
– У вас вийшло, – прошепотіла я і розплакалася.
Попрощавшись із сусідками та Зінаїдою Єгорівною, я сіла в машину і поїхала до Христини додому. Подруга вже чекала на мене біля під’їзду.
Не встигла я вийти з машини, як на мене, накинувся собака і став облизувати. Мій песик був дуже радий моїй появі. Я плакала від щастя, а Христина стояла поряд і сміялася.
– Він живе з нами, батьки дозволили забрати його до себе, – почала пояснювати дівчина. – Тільки, домовимося, вигулюватимемо по черзі.
Все ще не вірячи своєму щастю, я обняла подругу.
Минуло кілька років. Я дуже сумувала за мамою з татом – такі глибокі душевні рани ніколи не гояться. Батьки Христини ставилися до мене, як до рідної дочки, я ніколи й ні в чому не почувала себе обділеною.
Тітка Оля часто згадувала мою маму, казала, що теж сумує за нею. Дядько Олег постійно казав, що вони ніколи не залишили б мене і практично відразу почали збір документів для опікунства.
Квартира, в якій ми жили з батьками, залишилася за мною, проте я довго не наважувалася туди увійти. Коли нам із Христиною було вже по дев’ятнадцять років, я все ж таки захотіла туди сходити.
Усі речі лежали на тих же місцях, на яких я залишила їх в останній день. Навіть іграшки песика були розкидані. Здавалося, наче час зупинився.
Ось-ось з кухні вийде тато зі своїми фірмовими оладками, а мама жартуватиме, що вони підгоріли. Я стерла шар пилу з фото у коридорі. Це було моє чотирнадцятиріччя: за столом у вітальні сиділи моя сім’я та сім’я Христини.
Прибравши пил і розглянувши ще кілька фотографій, у мене ринули сльози. Але я знала одне: я не маю права здаватись і опускати руки. На згадку про батьків і заради моєї нової родини.
