– Дочко, ви зібралися дачу купувати? – запитала мене мати телефоном.
– Так, обговорювали це з Мишком, – розгублено відповіла я. – А ти звідки дізналася?
Мені було не зрозуміло, як наша з чоловіком розмова несподівано дійшла до вух матері.
– Сваха сказала, – з образою відповіла мама. – Дізнаюся від чужої людини, по суті, а не від рідної дочки.
Я задумливо цокнула язиком, зрозумівши, що Михайло проговорився своїй матері.
– Ми поки що серйозно не говорили про це, – ухильно відповіла я, розізлившись на чоловіка за його довгий язик.
– Але ж збираєтесь? – не відставала ніяк вона.
– Так, збираємося, – погодилася я, вирішивши, що вже пізно заперечувати очевидне.
– Купи дачу у Соні. Вона давно каже, що їм із Петром зовсім нема коли нею займатися, – промовила мати.
– Вперше про це чую, – знизала я плечима, бо справді нічого не знала про плани сестри.
– Тоді я Соні скажу, щоб вона тобі подзвонила? – запропонувала мати свою допомогу.
– Ну скажи, – здивовано відповіла я.
Із сестрою Сонею, яка була на п’ять років старшою, я практично не спілкувалася.
Причиною став той факт, що вона позичила на своє весілля у мене десять тисяч і досі не повернула.
Забрати борг у старшої сестри ні вмовляннями, ні погрозами, мені так і не вдалося.
На цей час, ми не спілкувалися вже близько двох років, тож про життя Соні я мало що знала.
Старша сестра, після нашої з матір’ю розмови, зателефонувала практично відразу.
– Ви дачу зібралися купувати? Мою беріть, бо ми її й так закинемо. – Продам недорого.
Мені так хотілося після цієї фрази нагадати сестрі про борг, але я стрималася.
– Потрібно спочатку подивитися. Коли ми з Мишком можемо це зробити? – поцікавилася я.
– Та хоч сьогодні! До восьмої години під’їдете? Адресу нагадати?
– Ні, я пам’ятаю. Добре, ми будемо, – запевнила я і, відразу пішла ділитися новиною з чоловіком.
– У Соні? Мені пригадується, ви не дуже ладнаєте, – насупився Михайло, зрозумівши, про кого йдеться. – Вона тобі ще винна. Якщо купуватимемо, нехай скидає суму боргу.
– Розберемося, – відмахнулася я, не вірячи в те, що ми з чоловіком зупинилися на варіанті від сестри.
До восьмої вечора ми приїхали на дачу Соні. Вона сиділа в машині, чекаючи, поки ми підійдемо до неї.
Вона привіталася з нами, вдавши, що раніше між нами не було непорозуміння. Дача виявилася не казкою, про яку я мріяла. Вона потребувала непоганого ремонту.
Проте, порівняно з цінами в цьому районі, Соня продавала її дуже дешево.
– У мене тут і кущі є, і дерева, – почала хвалитися сестра, провівши нас палісадником. – Ну, що скажете? Берете?
– Так, я не проти. Що ти скажеш? – відповів Михайло, багатозначно глянувши на мене.
Я підтвердила слова чоловіка, і ми змовилися про продаж у найближчі вихідні.
Соня не захотіла оформляти договір купівлі-продажу, але я натиснула на неї, змусивши написати розписку про передачу грошей за продаж дачі.
– Начебто сестри, а ти мені не довіряєш, – посміхнулася вона і поставила свій підпис на аркуші паперу.
– Хіба я не маю підстав? – Дорікнула я.
Соня, зрозумівши, на що я натякаю, поспішно вдала, що не почула моїх слів.
– Тепер у нас є дача! – промовив Михайло, коли своячка виїхала додому. – Треба буде дах замінити й підлогу місцями.
Майже все літо ми витратили на те, щоб привести дачу в божеський вигляд. Ми й самі не помітили, як швидко настав час для збирання врожаю яблук.
– Зварю варення, зроблю компот, – оглядаючи гілки, що прогнулися під вагою плодів, діловито вимовила я.
– Завтра зберемо, – відповів Михайло і подивився на наручний годинник. – Час додому їхати.
Наступного дня ми приїхали за яблуками й, з подивом виявили, що врожаю немає.
– Нічого собі, – приголомшено промовила я, піднявши з землі яблуко, що підгнило. – Треба поліцію викликати!
Почувши обурені голоси, через паркан до нас зазирнула стривожена сусідка.
– Ви хто такі? – недовірливо примружилася вона.
– Нові господарі, – роздратовано відповіла я. – Ви нікого сьогодні не бачили тут?
– Значить, Сонька продала дачу? Слава Богу! – захихикала жінка. – Вона й була, яблука збирала!
Ми здивовано переглянулися. Ми могли подумати на будь-кого, але тільки не на неї. Я, розгнівана, зателефонувала сестрі й поцікавилася, з якого дива та збирає чужий урожай.
– Чого це він чужий? Він мій, – усміхнулася Соня.
– Чого він твій, коли ми купили в тебе дачу? – обурилася я, відчуваючи, як у мене усередині закипає злість.
– Ну дерево ж ми купували й садили, – заперечила старша сестра. – До того ж я продала тобі дачу за безцінь. Ти мені дякувати повинна, а не дзвонити та погрожувати!
– Дякувати? За що? Ти встановлювала ціну, а не я, та й знижку у тебе ніхто не випрошував! Напевно, ти забула, що досі мені не повернула гроші, які брала на весілля?
– До того ж я маю від тебе розписку! Ще раз посмієш приїхати сюди за моєї відсутності, я не подивлюся, що ти мені рідня, викликаю поліцію! – погрозливо промовила я.
– Гроші за дачу отримала, але вирішила, що можеш урожай звідси тягати? Ні, такого точно не буде. До речі, доводжу до твого відома, що ми сьогодні змінимо всі замки!
– Так що, якщо в тебе залишилися ключі від дверей, можеш їх викинути! – Додала я і кинула слухавку.
– Твоя сестра не змінюється, – пригнічено похитав головою Михайло. – Сподіваюся, вона вгамується!
Справді, мої погрози вплинули на Соню, більше вона на нашій дачі не з’являлася.
Не дарма кажуть люди, що з родичами не варто мати будь-яких торгівельних відносин! Знала ж, що вона пані не надійна, і знову наступила на ті ж граблі!
А договір купівлі – продажу ми все ж таки оформили, від гріха подалі!
