За останній рік моє життя дуже змінилося, і я навіть не знаю, радіти цьому чи ні. Раптом я отримала досить велику спадщину, на яку не розраховувала.
Але замість того, щоб спокійно жити та насолоджуватися багатством, я тепер не знаю, як мені спілкуватися з іншими людьми.
Якщо не рахувати останній рік, можна сказати, що у мене звичайне середньостатистичне життя, в якому не було жодних значних подій.
Я народилася в маленькому місті, у простій сім’ї, мої батьки все життя працювали на заводі, ми жили досить скромно. Жодних талантів у мене не було, після школи я вступила до коледжу, там вивчилася на кухаря і кілька років працювала в заводській їдальні.
З технічного погляду, це не найскладніша робота, проте зміни там довгі, людей на заводі багато, і до кінця дня я дуже втомлювалася. Зарплата невисока.
Зрештою я вирішила, що настав час щось змінювати у своєму житті та переїжджати в місто якомога більше. Дуже до речі виявилося, що в такому великому місті живе моя двоюрідна бабуся.
Своїх дітей вона не мала, і вона погодилася, щоб я пожила в неї. До моїх обов’язків входило допомагати їй по дому, купувати продукти, ліки та все таке інше. Я знайшла роботу – місце помічника кухаря в одному маленькому суші-барі.
Валентина Степанівна виявилася дуже милою жінкою, ми з нею швидко порозумілися. Допомагати їй було не так і складно, я цілком встигала все зробити після роботи.
Тож ми з нею прожили майже три роки. Потім вона якось зателефонувала мені, коли я була на роботі. Бабуся спокійно сказала мені, що в неї трохи прихопило серце, вона викликала швидку і зараз її везуть до лікарні.
Я помчала за вказаною адресою. До Валентини Степанівни мене не пустили, сказали, що вона у реанімації із підозрою на інфаркт. А наступного дня зателефонували та сказали, що її не стало.
Я дуже тоді плакала. Батьки приїхали до мене, допомогли організувати похорон, бо інших родичів бабуся не мала.
А потім нас запросили на оголошення заповіту. І тут на мене чекав великий сюрприз. Виявилось, що все своє майно Валентина Степанівна залишила мені. І це не тільки трикімнатна квартира майже в центрі міста, в якій ми з нею жили останні три роки, але ще й дача з ділянкою землі та значна сума грошей, які вона з чоловіком накопичувала чи не все життя.
Важко описати, що я на той момент відчула. За три роки я звикла до Валентини Степанівни, вона здавалася мені цілком міцною старенькою, і думки, що її незабаром може не стати, навіть на думку не спадали.
У будь-якому випадку, повертатися до рідного міста сенсу не було, я залишилася жити в її квартирі та працювати на колишній роботі.
При цьому якимось чином новина, що я стала багатою спадкоємицею, рознеслася по всіх знайомих та сусідах. І з того моменту мене почав доглядати один сусід – Олексій.
Власне, ми були з ним знайомі усі ці три роки. Але тільки як сусіди, хоча Льоша мені дуже подобався. Він був високим, симпатичним та завжди веселим. І зовсім не страждав від відсутності жіночої уваги. Можливо, тому він не помічав мене.
Я намагалася з ним загравати, навіть кілька разів кликала в гості або пропонувала сходити випити кави, але він завжди або казав, що багато роботи або якось жартував. Поступово я змирилася, що я не на його смак, і залишила свої спроби.
І ось через кілька тижнів після того, як стали відомі результати заповіту, на сходовому майданчику я зіткнулася з Олексієм. Він висловив співчуття з приводу бабусі, запитав, як я зараз почуваюся і запропонував зайти до нього на чай.
Ми дуже мило посиділи, згадували бабусю. Тоді я подумала, що це звичайне людське співчуття. Але за кілька днів він зателефонував у двері моєї квартири. Привід був – зайняти солі. Але коли я дала цю сіль, він не поспішав йти. Почав про щось говорити та за підсумком напросився на чай. Тут вже я почала щось підозрювати.
Коли через день ми знову зіткнулися на сходовому майданчику, я остаточно переконалася, що він навмисно розвиває наше спілкування. Льоша покликав мене на побачення.
Тепер я не знаю, що робити. Льоша досі мені дуже подобається і хочеться вірити, що в нас може щось скластися. Але я не можу не враховувати того, що він стільки років не помічав мене, а виявляти інтерес почав тільки після того, як усі навкруги дізналися про мою спадщину.
Ще я тепер постійно починаю думати, як сильно зміниться моє спілкування з іншими людьми. Чи будуть вони до мене ставитися щиро або дивитись як на людину, яка може бути їм корисна в плані грошей?
