– За щедрість сина! – Підніс тост свекор. – Щедрість сина? – Здивувалася невістка. – Тоді відкриваємо банківські програми, та скидаємося по сім тисяч гривень за цей бенкет! – Викарбувала вона

– Викладайте пакети прямо на обідній стіл, – скомандувала Рената кур’єру, розписуючись у планшеті.

Хлопець у форменій куртці кивнув і почав діставати з об’ємних термосумок фольговані пакунки та картонні бокси.

На кухні миттєво запахло запеченим сиром, часниковим соусом та морськими делікатесами. Фаланги краба, тигрові креветки на грилі, три дюжини устриць, морські їжаки та стейки з лосося.

Рената провела кур’єра, провернула клямку на дверях і повернулася до вітальні.

Герман стояв біля панорамного вікна. Він старанно поправляв комір нової червоної сорочки, яку купив учора спеціально до ювілею батька.

– Шикарно виглядає, – він схвально кивнув на гору делікатесів.

– Ще б пак, – Рената сперлася стегном на барну стійку.

– Батько буде у захваті. Він таких крабів тільки по телевізору бачив у передачах про подорожі.

– Тридцять чотири тисячі гривень, Германе. Без урахування напоїв, які ти вчора привіз.

Чоловік скривився.

– Ренато, ну що ти знову починаєш? Свято ж. Батьку шістдесят п’ять років виповнилося. Кругла дата. Невже ми не можемо дозволити собі нормально накрити стіл для найближчих?

– Ми можемо, – відповіла вона.

Герман вдав, що дуже захоплений манжетами.

– Питання, чому це свято оплачую виключно я зі свого особистого рахунку, – продовжила Рената. – Ми домовлялися, що ти перекажеш мені половину суми за доставку. Ще у середу.

– У мене зараз на карті порожньо. В автосалоні премію затримали, сама знаєш, які зараз продажі.

– Знаю. Ніяких.

– Та й узагалі, ми ж родина! Яка різниця, з чиєї карти списалося? Я наступного місяця закрию комуналку.

– Ти обіцяв закрити комуналку останні чотири місяці, – нагадала вона.

Сперечатись було марно. Ця схема бездоганно працювала вже два роки. Рівно відколи консалтингове бюро Ренати вийшло на стабільний прибуток, і вони переїхали в простору квартиру в новому ЖК.

Рідня Германа моментально вирішила, що тулитися у хрущовці більше нема сенсу. Дні народження, свята, вихідні – все плавно перетекло на територію Ренати.

Вона підійшла до столу, витягла з файлу роздрукований чек із ресторану та акуратно згорнула його навпіл. Папірець вона прибрала в кишеню свого ділового піджака.

– Гаразд, – коротко кинула вона. – Перекладай морепродукти у нормальний посуд. Гості невдовзі будуть.

Герман полегшено видихнув. Гроза минула. Родичі з’явилися до сьомої.

У передпокої миттю стало тісно. Семен Трохимович голосно басив, знімаючи куртку. Його дружина Ганна Іллівна прискіпливо оглядала вішалки. Зовиця Ірина з чоловіком Тарасом довго пристроювали взуття на килимок біля порога.

– А капці гостьові де? – вибагливо поцікавилася свекруха.

– Тепла підлога ввімкнена на максимум, Ганно Іллівно, – Рената забрала в неї пальто.

– А у вас ламінат. Минулого разу я застудила ноги. Могли б купити пару зайвих капців, не збідніли б.

Ірина окинула поглядом господиню.

– Ой, Ренато, ти знову при параді. Навіть удома в піджаку ходиш.

– Мені так зручно.

– Ми люди прості, я ось у трикотажній сукні приїхала. Могли б і не викаблучуватися, по-сімейному ж сидимо.

Рената нічого не відповіла. Вона мовчки провела гостей до зали. На величезному столі з темного дерева височіли страви з делікатесами.

Семен Трохимович свиснув.

– Ну, Геро! Ну, сину! – Він поплескав Германа по плечу з такою силою, що той ледь устояв на ногах.

– Догодив старому! Я ж казав матері, що наш Герман якщо береться до справи, то з розмахом. Справжній здобувач!

–  Та гаразд, тату. Для тебе нічого не шкода. Сідайте, пригощайтеся.

Гості з шумом розсілися. Рената зайняла місце з краю, ближче до кухні. Поклала собі трохи салату і почала спостерігати.

Рідня чоловіка знищувала крабів із шаленою швидкістю. Тарас спритно орудував спеціальними щипцями, відправляючи до рота шматки білого м’яса.

– Нормально пішло, – повідомив він із набитим ротом.

– Смачно? – чемно уточнила Рената.

– Тільки соусу обмаль. Ренато, у вас там майонезу звичайного немає? А то ці ваші ресторанні намазки якісь кислі.

– У холодильнику подивіться, друга полиця згори.

Ірина гидливо відсунула раковину устриці.

– Ой, ну і гидота. Слиз якийсь.

– Тобі не подобається? – Герман винно розвів руками.

– Геро, міг би сестрі й нормальної риби замовити. Сьомги там, або форелі. Навіщо ці морські понти?

– Так батько просив саме екзотику. До того ж тут стейки лосося є, візьми їх.

– Лосось сухий, – відрізала Інеса.

– Я ж казав, не треба було замовляти, – подав голос Тарас, рясно поливаючи краба майонезом. – Нам би картоплі з м’ясом по-французьки.

– Саме так! Але вам легко шпурлятися грошима. Герка он в автосалоні мільйонами ворочає, може собі дозволити ікру ложками жерти.

Ганна Іллівна промокнула губи серветкою.

– Це точно. Добре, що син у нас такий пробивний, – вона обвела поглядом простору вітальню, затримавшись на дорогих шторах.

– І квартиру цю величезну тягне, і дружину утримує, і старих не забуває.

Рената повільно відклала виделку. Вона перевела погляд на чоловіка. Герман уткнувся в тарілку і старанно колупав панцир креветки, вдаючи, що повністю поглинений процесом.

– Герман утримує дружину? – Уточнила Рената.

– А хто? – свекруха невдоволено стиснула губи.

– Цікава новина! І давно?

– Ти ж зі своїми папірцями в комп’ютері цілими днями сидиш. Хіба там заробиш на такі хороми? Герочка нам розповідав, як його цінують на роботі.

– Герочка багато чого розповідає, – Рената відкинулася на спинку стільця.

Герман зблід. Він спробував штовхнути дружину під столом ногою, але схибив.

– Ренато, ну годі, – зашипів він напівголосно. – Свято ж у батька. Давай потім.

– Наприклад, він розповідав, що сплатить половину сьогоднішнього банкету, – закінчила Рената, не звертаючи уваги на шипіння чоловіка.

Над столом повисла пауза. Брязнула виделка Тараса об край фаянсової тарілки.

Семен Трохимович важко підвівся. Він поправив краватку і взяв у руку келих з міцним.

– Так, молодь! Досить сперечатися. Я хочу сказати тост!

Гості слухняно затихли. Ірина витягла шию. Ганна Іллівна зворушливо склала руки під підборіддям.

– Мені сьогодні шістдесят п’ять, – вагомо почав свекор.

– Вітаємо, – буркнув Тарас.

– Вік солідний. Я багато в житті побачив. І найбільше я пишаюся тим, яку сім’ю ми з матір’ю виховали.

Він обвів усіх урочистим поглядом.

– Ми завжди трималися один за одного. У нас широка душа! І коли я бачу, який стіл сьогодні накрив мій син на мою честь, я розумію – все було недаремно. За сім’ю! І за щедрість мого спадкоємця!

– За Герку! – радісно підхопив Тарас, підіймаючи келих.

– Почекайте, – голос Ренати пролунав тихо, але так чітко, що Тарас завмер з чаркою на півдорозі до рота.

Вона встала. Запустила руку у внутрішню кишеню піджака та дістала складений чек. Розправила аркуш паперу і поклала його прямо в центр столу, поряд із порожньою раковиною морського їжака.

– А тепер відкриваємо банківські програми та скидаємося по сім тисяч гривень!

Семен Трохимович так і залишився стояти з піднятим келихом.

– Чого? – не зрозумів він.

– Того самого, Семене Трохимовичу. Це чек із ресторану. Підсумкова сума за ваші екзотичні примхи – тридцять чотири тисячі двісті гривень.

Рената постукала нігтем по папірцю.

– Якщо поділити на всіх присутніх, крім мене, виходить пристойно. Але я сьогодні добра. Ділимо на всіх дорослих. Сім тисяч із носа. Мій номер телефону до карти прив’язаний. Комісію не беру.

Обличчя Ірини пішло червоними плямами. Вона кинула виделку.

– Ти у своєму розумі?! Які сім тисяч?

– Звичайні, – знизала плечима Рената. – ПриватБанк.

– Ми в гості прийшли! На ювілей!

– Ви прийшли в безплатний ресторан, Ірино. Ви їсте делікатеси, запиваєте їх дорогими напоями і свято вірите, що це все сплатив ваш пробивний братик!

– А хто?!

– Герман за цю квартиру не платить жодної копійки іпотеки! І за цей стіл він не заплатив жодної гривні. Все це куплено на мої гроші!

Ганна Іллівна притиснула долоні до щок.

– Герочко… Це правда? Ти береш гроші у дружини на подарунки рідному батькові?

Герман зацьковано озирався на всі боки.

– Мамо, ну це тимчасово… У мене зараз труднощі…

– Труднощі? – обурилася свекруха.

– Рената просто не так все зрозуміла! Ренато, прибери папірець, не ганьби мене перед сім’єю!

– Ти сам себе зганьбив, – викарбувала Рената.

Вона забрала чек зі столу.

– Я більше не спонсоруватиму ваші сімейні збори! Хочете їсти крабів? Будь ласка, – платіть! Нема грошей? Значить, картопля з м’ясом по-французьки на вашій території. Чекаю на перекази!.

Тарас акуратно поставив чарку назад на стіл.

– Нічого я переказувати не буду! Ми не замовляли це. Нас запросили.

– Саме так! – Ірина підскочила зі стільця. – Запросили, щоб принизити! Спеціально все це влаштувала, еге ж?

– Ірино, заспокойся.

– Щоб показати, яка ти багата, а ми злидні? Та подавись ти своїми крабами! – Вона схопила сумку з дивану.

– Збирайся, Тарасе. Ноги моєї в цьому будинку більше не буде!

Семен Трохимович з гуркотом опустив келих. Напій виплеснувся на стіл.

– Не чекав, – кинув він, дивлячись на невістку.

– Буває.

– Думав, син вдало одружився, нормальну дружину в хату взяв. А тут он як. Торгашка! Кожну гривню рахує.

Він обсмикнув піджак.

– Ходімо, Ганно. Свято зіпсовано.

Рідня почала спішно збиратися. У передпокої ніхто вже не чіплявся до відсутності капців та ламінату. Речі натягували поспіхом, сварилися напівголосно.

Герман метався між вітальнею та коридором. Він намагався когось утримати за рукав, бурмотів вибачення, але його відштовхували. За десять хвилин двері зачинилися.

У вітальні пахло остиглими морепродуктами та хмелем. Рената методично збирала брудний посуд, складаючи порожні панцирі в пакет для сміття.

Герман стояв посеред кімнати. Його дорога червона сорочка пом’ялася і виглядала безглуздо.

– Ти все зруйнувала!

– Та невже?

– Мою сім’ю! Мій авторитет! Як я тепер їм у вічі дивитися буду?

– Мовчки, – Рената зав’язала пакет вузлом. – Або можеш поїхати до них і розповісти, як важко жити з торгашкою! Водночас і речі свої захопи. Дорожня сумку в шафі на лоджії.

Герман відкрив рота, щоб заперечити, але глянув на дружину і нічого не сказав.

За два тижні у квартирі було незвично просторо. Герман з’їхав до батьків, забравши лише свої речі. Гроші за банкет родичі так і не переказали, але Рената не засмутилася.

Вона сиділа за барною стійкою, переглядала робочу пошту на ноутбуці та їла свіжу полуницю. Це була цілком прийнятна ціна за те, щоб назавжди зачинити свій безплатний ресторан…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментаря та вподобайки! Читайте із задоволенням!