– Бабусю, ти її не бери до себе! Нехай у дитячому будинку живе! – голосно сказала Настя, двоюрідна сестра Марії.
Ці слова міцно засіли в голову десятирічної дівчинки, яка втратила батьків за одну мить. Життя дитини розділилося на «до» та «після» катастрофи.
– Настя! Як тобі не соромно таке казати?! – присоромив дівчинку батько, чоловік тітки дівчинки. Здавалося, що він єдиний, хто виявляв співчуття до сироти у той момент.
Бабуся була в якійсь прострації, тітка сприйняла новину про відхід брата байдуже. Настя – злісно поглядала на Марію, намагаючись відвоювати бабусю.
Між сестрами ніколи не було любові і навіть дружби. Настя завжди намагалася бути першою. Більше того, Настя відчувала, що бабуся Катерина Миколаївна на підсвідомому рівні більше любить її: дарує подарунки, хвалить, бере з собою на дачу і всіляко виділяє на тлі Марії.
Катерина Миколаївна не приховувала, що більше любить сім’ю доньки, а до сина, невістки та другої внучки ставиться прохолодно.
За десять років життя Марія жодного разу не була у бабусі в саду, приходила в гості лише один раз: привітати з ювілеєм та тихо піти. Вона добре пам’ятала, що бабуся не покликала її пити чай, хоч на столі стояв великий торт.
– Це для Настеньки. Вони прийдуть завтра. Сьогодні я не розрізатиму, щоб не засох, — сказала вона, даючи зрозуміти, що Марії тут не раді.
Тоді батько Марії щось сказав Катерині Миколаївні, і вони припинили до неї їздити та звати у гості.
Але тепер, коли дівчинка залишилася сама… Вона боялася потрапити до будинку дядька і сподівалася, що бабуся її забере до себе.
У батьків не було свого житла, вони винаймали квартиру. Тому з їхнім відходом дитина залишилася без даху над головою.
Органи опіки довго розмовляли з бабусею, поки Марія сиділа у кутку, обхопивши коліна руками. Вона боялася плакати. Боялася розсердити бабусю, щоб та не віддала її у невідомість.
І бабуся не віддала.
– Житимеш зі мною. – сухо сказала Катерина Миколаївна. – Спатимеш на розкладачці в передпокої, бо кухню позичати я тобі не дам, а в кімнаті ти заважатимеш мені.
Марія кивнула. Головне, що не в дитячий будинок…
З того дня для дівчинки настало нове життя.
– Підйом о шостій ранку. Береш ганчірку, відро і миєш підлогу. Потім готуєш сніданок. О пів на восьму встаю я, щоб на той час усе було готове, – командувала Катерина Миколаївна.
У перший день дівчинка не змогла встигнути вчасно і отримала від бабусі догану, яка була гірша, ніж якби її ляснули.
– Прийдеш зі школи, приготуєш обід. Ось перелік справ на сьогодні. І тільки спробуй щось не встигнути… – погрожувала бабуся.
Марія боялася Катерину Миколаївну. Життя дитини стало схоже на службу. А сама Марія називала себе Попелюшкою і потай сподівалася, що незабаром до неї прилетить фея – хрещена і позбавить від бід.
Але замість феї – хрещеної в гості любила приходити Настя. У такі дні для Марії було особливо важко вижити у стінах бабусиного будинку.
– Сходиш у магазин і купиш фруктів. Настенька любить кавун.
– Але ж як я його дотягну?
– Це не мої проблеми.
Марія назавжди запам’ятала той день. День, коли вона купила чверть уже нарізаного кавуна.
– Це що?! – верещала Настя, – побачивши пластикову тарілку. – Бабусю! Вона хоче мене отруїти! Цей кавун брали брудними руками, різали брудним ножем!
– Та як вона посміла купити таке? – Настя схопила тарілку і жбурнула у Марію. Кавун розлетівся по кімнаті, забруднивши майку Марії. Майку, яку подарував їй батько. Марія не встигла зняти її, прийшовши додому з крамниці.
– За що ти так зі мною? – Марія подивилася на сестру, побачивши в її очах ненависть.
– Тому, що тебе треба було здати в дитячий будинок, а не терпіти тут! Нахлібниця!
Бабуся нічого не сказала. Не заступилася за онучку. Вона лише вказала на ганчірку та відро.
– Ходімо, Насте. Поп’ємо чай у кімнаті. А ця тут поки що прибере все.
Марія підкорилася. А що ще їй лишалося робити? Вона боялася, що бабуся вижене її і терпіла ставлення до себе, як до служниці.
Зі сльозами на очах дівчинка прощалася з улюбленою майкою: її довелося викинути, бо Марія не знайшла нічого, що вивело б плями кавуна з білої тканини…
З того часу Марія зробила висновок і більше не підходила до сестри, уникала її і намагалася піти з дому, ледь зрозумівши, що Настя в гостях.
Минав час, Марія закінчувала дев’ятий клас.
– Бабуся, у нас буде випускний. Ми з класом поїдемо в Карпати.
– Ти не поїдеш.
– Чому?!
– Я не дам тобі грошей на подорож.
Марія розгубилася.
– Настя хоче в дорогий табір, я віддала їй свої накопичення, щоб вона купила путівку. А ти обійдешся.
На вручення атестатів дівчинка йшла у старій сукні, яку знайшла серед маминих речей. Марія сховала від бабусі кілька особливо цінних суконь, щоб та не викинула їх.
Сукня була велика дівчинці і виглядала дивно, але Марія гордо увійшла до актової зали. На вручення атестатів ніхто з її родини не з’явився.
Тоді Марія й зрозуміла, що зробила правильний вибір, вирішивши піти зі школи та вступити в коледж.
Щоправда, гуртожиток їй не дали. Тож мрії з’їхати від бабусі залишились лише мріями.
Проте Марія поставила собі за мету: будь-що стати самостійною. Але одна річ хотіти, а інша річ – правда життя.
Ситуацію загострювала і сама Катерина Миколаївна.
– Навчаєшся до обіду, а потім ти повинна працювати. Досить сидіти на моїй шиї! – сказала вона, дізнавшись, що онука вступила в коледж.
– Але як я все встигатиму?
– Це мене не турбує. Он, Настюша, вже працює з літа! Така розумниця дівчинка!
– Може, її мати влаштує і мене? – Марія знала, що сестру влаштували по знайомству. Вона займалася якоюсь нісенітницею у матері в компанії.
– Тебе?! Та ти недолуга, як пробка! Навіть не думай! Іди мий підлогу. На більше ти все одно не годишся. Як і твій батько…
Марія заплющила очі, намагаючись дихати рівно і глибоко. Бабуся все більше дратувала своєю жорстокістю та словами про власного сина.
– Він нічого не досяг! Порожня людина! І ти така сама! Іди звідси, з очей геть!
– Чому ти так кажеш? Чому ставишся до мене так, наче я чужа?! – Не витримала Марія.
– Пішла звідси! – Катерина Миколаївна замахнулася, але Марія встигла вивернутись і втекти.
Того вечора вона довго блукала містом, не бажаючи йти додому. А коли повернулася, почула розмову.
– Ненавиджу її! На зубах нав’язла! – бідкалася Катерина Миколаївна.
– Ну то вижени, що ти її терпиш? – відповів голос тітки.
– Що скажуть родичі? Я ж у їхніх очах свята… От якби вона була мені нерідною…
– Я можу попросити подругу, вона зробить липовий тест ДНК. Придумаємо легенду, за якою Марія нагуляна.
– Вона схожа на свого діда! Та так, що кр.ов у жилах холоне. І навіщо я тоді народ ила сина? Краще було б відмовитися від нього…
– Мамулю, люба… Ти, звичайно ж, маєш рацію. І не було б зараз проблеми у вигляді цієї дівки.
Вони замовкли.
Марія стояла приголомшена. Вона не знала, що її батько був плодом кохання від іншого, зненавидженого чоловіка.
І тепер стало зрозуміло, чому бабуся так ставилася до сина і тепер не любить її. Втім, це не давало їй право поводитися з онукою так жорстоко і принижувати.
– Загалом, виставимо все так, що Марія – нерідна. Жодної спадщини їй, зрозуміло, не дістанеться. Настюша – твоя єдина онука. Пам’ятай про це, мамо!
– Звісно, доню. Ну йди, бо вже пізно.
Марія сховалась у під’їзді, щоб її не помітили, а потім, коли тітка пішла, повернулася додому.
Придумавши план, бабуся стала наче спокійніше. Не помічала Марію, не спілкувалася з нею… А дівчина тим часом активно складала план втечі. Вона отримала переведення в інший коледж, в області, де випросила місце в гуртожитку і потай поїхала туди.
Бабуся навіть не дізналася, куди вирушила онука.
Мабуть, зникнення Марії стало для неї полегшенням: вона відклала ідею підроблених тестів і зажила спокійно, сподіваючись, що та не повернеться.
Втім, Марія і не збиралася повертатись. В області вона познайомилася з молодим чоловіком, Іваном, і щойно їй виповнилося вісімнадцять років, вона погодилася стати його дружиною.
Івана вона поважала: у тридцять у нього була своя квартира, машина та бізнес, і він із задоволенням узяв дівчину під своє «крило» з умовою створення сім’ї.
Цього було достатньо для щастя. Марія закінчила коледж і почала готуватися до весілля.
– Ми просто розпишемося і посидимо в кафе з твоєю мамою, гаразд? – Марія не хотіла пишних урочистостей.
– Ти точно не хочеш покликати бабусю, сестру, тітку?
– Ні, – Марія мало говорила про рідню, а чоловік не квапив її, чекав, коли сама розповість.
– Якщо потрібні гроші на зачіску, макіяж… кажи, – сказав Іван, але Марія відмовилася. Вона підробляла, накопичувала на сукні. У неї була мета: стати незалежною. Тому на сукню та макіяж вона заробила сама.
Чоловік сплатив лише кафе. І все-таки, не знаючи історію сім’ї, Іван пішов на ризик: він подзвонив бабусі нареченої і покликав на весілля.
– Я не піду. Робити мені там нічого, – сказала Катерина Миколаївна, навіть не поцікавившись, що за зять у них буде. А ось Настя виявила бажання.
– Ого! Я прийду обов’язково. О котрій розпис? – спитала вона.
– О десятій ранку. Я вам таксі оплачу, не хвилюйтесь, – відповів Іван.
– Чудово. Я буду.
З самого ранку у Марії був чудовий настрій. Вона чекала цього дня, він був для неї днем початку нового життя, прощанням із минулим.
– Я більше не буду Марією Фроловою. Сім’я Фролових вирушить у минуле разом із образами, сльозами та страхами.
– Я тепер нічого не боюся, – думала вона, одягаючи сукню. Вона була простою, але елегантною. Замість фати вона одягла капелюшок, а замість підборів – білі кросівки.
Коли Іван побачив її, то посміхнувся й обійняв.
– Ти унікальна, Маріє! Я такий радий, що ти будеш моєю дружиною!
– А я рада, що знайшла тебе, Ваню. Дякую, що ти є!
Вони мало не запізнилися на реєстрацію. Але це було нісенітницею порівняно з шоком, який відчула Марія, побачивши у РАЦСі Настю.
Та стояла з букетом і дивилася на машину молодят.
– О! Сестричко! Нарешті! – Усміхнулася вона.
– Навіщо?.. Як?.. – у Марії небуло слів.
– Маріє, я хотів зробити сюрприз, щоб ти не почувала себе самотньою… – прошепотів Іван. По обличчю нареченої він уже зрозумів, що зробив помилку. – Не варто було, так?..
– Ні… Гаразд, я підійду до неї, – Марія взяла себе в руки і зробила крок.
– Значить, знайшла вихід із вигрібної ями? – процідила Настя, так само посміхаючись. – На спадок бабусі не розраховуй! Все дістанеться мені! З днем весілля, жаба! – Настя махнула рукою, ніби дарує букет, але, як виявилося, у її руках була також склянка з кавою.
Коричнева рідина «зависла» на секунду в повітрі і шльопнулася на білі кросівки нареченої, а бризки окропили пелену весільної сукні.
Марія завмерла з жахом.
– Ой, яка я незграбна! Боже! – Настя зобразила переляк. Але Іван зрозумів, що це все лише гра. Він відчував себе зрадником, винним у цій біді… Треба було щось терміново зробити. І він згадав про маму.
На щастя, свекруха під’їхала слідом за нареченою та нареченим і саме виходила з авто, коли каву «випадково» вилили на наречену.
– Марійко, дитинко, ходімо, я знаю, що робити. У мене диво-серветки. Сукню та кросівки можна врятувати. Ходімо, – мати нареченого взяла невістку під руку і повела вбік вбиральні.
– Вже нічого не вдієш… Це ж кава, – стримуючи сльози, пробурмотіла Марія.
– Пляма свіжа. Ми зараз все очистимо, – свекруха витягла із сумочки компактну пачку. В умовах відсутності можливості випрати кросівки та сукню, серветки виявилися порятунком!
– Ви, правда, вважаєте, що вони впораються?.. – недовірливо спитала Марія.
– Так, – свекруха обережно опрацювала пляму на сукні нареченої. – Отак, а тепер хай сохне. Ми поки що з кросівками розберемося. Знімай.
Марія сіла на пуф, скинула взуття і дивлячись, як свекруха обережно очищає білу тканину, повторила на другому з пари.
– Я не вірю… Вони чисті! – пробурмотіла вона. – Ви моя фея – хрещена! – Міра не змогла стримати сліз.
– Тихіше, люба… Бережемо туш і гарний макіяж. Давай, вдих, видих і пішли. Настав час обмінятися обручками!
Марія з подякою подивилася на свою свекруху.
– Як мені пощастило! – подумала вона і перестала плакати.
Наречений чекав біля дверей до урочистої зали. Нечисленні гості зібралися і на їхніх обличчях були посмішки. Мало хто дізнався про інцидент, а тепер, коли сукня та кросівки були врятовані, ніхто навіть подумати не міг про те, що десять хвилин тому на сукні нареченої була жахлива коричнева пляма!
– Дякую, мамуль! – Іван поцілував маму в щоку і забрав наречену. – Ти в мене красуня, Маріє. Вибач, що я влаштував тобі такий сюрприз.
– Надалі радитимуся з тобою. Але врахуй, я одружився б з тобою, навіть, якби твоя сукня перетворилося на лахміття. Мені начхати на це все. Головне – кохання!
– Так, любий. Це правда… – Марія вклала руку в його долоню, і вони пішли назустріч щасливому майбутньому.
З “ріднею” Марія більше не спілкувалася. У неї з’явилася нова, рідна сім’я з коханим чоловіком і чудовою свекрухою, які більше не дадуть її образити і будуть підтримкою і опорою в житті…
Ось така життєва історія до вашого прочитання? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
