– Забирайте свого сина назад, він за три роки шлюбу так і не зрозумів, що дружина не мама, – сказала я свекрусі.
Ольга Петрівна завмерла на порозі нашої квартири з коробкою розсади в руках. Очі її округлилися, а губи затремтіли від обурення.
– Мариночко, це що за новини? Ви ж лише минулого тижня шпалери у спальні переклеїли. Який назад?
– Ось такий, Ольго Петрівно. Мені набридло бути аніматором, куховаркою та нянькою для тридцятирічного чоловіка. Забирайте, у мене сили скінчились!
З глибини коридору з’явився Ігор. Він був у домашніх шортах та м’ятій футболці, в руці тримав телефон із завантаженою грою. Вигляд у нього був щиро здивований.
– Марино, ну ти що влаштовуєш? Через якусь нісенітницю мамі дзвониш, розбірки влаштовуєш. Мамо, привіт, не слухай її, у неї просто ПМС.
– У мене не ПМС, Ігорю! У мене прозріння, – я висунула руку, не даючи йому підійти ближче. – Ольго Петрівно, проходьте на кухню, я вам зараз все покажу. А ти, Ігорю, стій тут і мовчи!
Ми пройшли всередину квартири. На кухонному столі лежала розкрита папка з документами та квитанціями, а поряд стояли три немиті тарілки.
– Ось подивіться, – я постукала пальцем по паперах. – Це рахунки за комунальні послуги за останні пів року. Як ви вважаєте, хто їх оплачував?
– Ну, мабуть, Ігор… Він же чоловік, – невпевнено промовила свекруха, пристроюючи коробку з помідорами на підвіконня.
– Ігор навіть не знає пароль від особистого кабінету банку. Усі ці три роки бюджет вела я. Заробляємо ми однаково, але його гроші йдуть на його машину, його гаджети та його хобі. А мої – на їжу, побутову хімію, комуналку та іпотеку.
– Марино, ну ми ж домовлялися, що з моєї премії ми поїдемо на море! – крикнув із коридору Ігор, заходячи на кухню.
– Ми домовлялися про це два роки тому, Ігорю! Де це море? Ти спустив ту премію на новий ігровий комп’ютер, бо твій старий нібито не тягнув якоїсь графіки. А на море ми поїхали на відпускні моїх батьків, які вони нам подарували.
Ольга Петрівна важко зітхнула і сіла на стілець. Вона подивилася на сина, а потім на мене.
– Мариночко, ну всі чоловіки такі. Їх треба спрямовувати, підказувати. Мій покійний Леонід теж до сорока років не знав скільки коштує хлібина хліба. Нічого, жили ж якось.
– Я не хочу жити якось, Ольга Петрівно! Я хочу жити з партнером, а не з дитиною, яку мені підкинули на виховання! Вчора у мене був день народження. Знаєте, що подарував мені ваш син?
Свекруха перевела погляд на Ігоря. Той відвів очі і втупився в підлогу.
– Що? – тихо спитала вона.
– Набір каструль! Причому купив він його на мою заначку, яку я відкладала на ремонт ванної. Він просто взяв карту з моєї сумки, тому що його карту було заблоковано.
– Ігорю, це правда? – Ольга Петрівна суворо подивилась на сина.
– Мамо, ну а що тут такого? Каструлі ж гарні, німецькі. Вона сама казала, що старий ківш пригорає. Я хотів як краще. А гроші я повернув би із зарплати, слово честі.
– Ти їх ніколи не повертаєш, Ігорю! – втомлено сказала я. – Ти забув, як три місяці тому взяв у мене гроші на зимову гуму і пообіцяв віддати за тиждень? Де вони? Ти їх витратив на якісь деталі для тюнінгу, які й досі валяються у багажнику.
– Я думав, у нас спільний бюджет! – скипів Ігор, його обличчя почервоніло. – Що ти з мене якогось альфонса робиш? Я працюю щодня, втомлююся!
– Я теж працюю щодня, Ігорю. Але чомусь після роботи я йду в магазин, тягну важкі пакети, потім готую вечерю з трьох страв, бо ти вчорашній суп не їси! А ти в цей час лежиш на дивані і чекаєш, поки тобі тарілку під носа піднесуть.
– Та якби ти нормально просила, я допоміг би! – вигукнув він.
– Я втомилася просити! Я не повинна просити дорослу людину прибрати за собою посуд у посудомийку. Я не повинна просити його витерти калюжу у ванній після душу.
– Я не повинна нагадувати, що у нього закінчилися чисті труси, бо сам він не в змозі донести їх до пральної машини!
Ольга Петрівна задерлася на стільці. Було видно, що їй неприємно чути такі подробиці, але й захищати сина їй ставало дедалі важче.
– Марино, ну не можна ж через побутові дрібниці рушити шлюб. Адже ви любите один одного. Посварилися і вистачить. Ігорю, перепроси перед дружиною.
– Та за що мені перепрошувати, мамо? За те, що вона з мухи слона роздмухує? Подумаєш, каструлі подарував. Інші взагалі нічого не дарують!
– Справа не в каструлях, Ігоре, – я підійшла до шафи і дістала звідти велику спортивну валізу. – Справа в твоїй абсолютній байдужості до мене як до людини!
– Ти сприймаєш мене, як функцію! Функція «дружина» має забезпечувати тобі комфорт, годувати, мити і не відсвічувати, доки ти відпочиваєш!
Я поставила валізу прямо посеред кухні. Настала тиша. Ігор витріщився на сумку так, ніби побачив там змію.
– Це що? – спитав він хрипким голосом.
– Це твої речі. Я збирала їх всю ніч, поки ти спав і бачив десятий сон після своїх танців. Тут все: твій одяг, твої приставки, твої безглузді журнали про машини.
– Ти мене виганяєш? – в очах Ігоря з’явився щирий подив. Цього разу без краплі агресії, – тільки переляк.
– Ні, я повертаю тебе законному власникові! Ольга Петрівно, забирайте! Квартира ця моя, куплена до шлюбу, тож ділити нам тут нічого.
– Марино, побійся бога! – скрикнула свекруха, підводячись зі стільця. – Куди ми це все потягнемо? У мене ремонт у коридорі, там повернутися ніде! Та й узагалі, як це виглядає? Що люди скажуть? Три роки прожили й розбіглися через немиті тарілки?
– Люди скажуть, що в мене нарешті з’явилася самоповага. Ігорю, бери валізу.
– Марино, припини, – Ігор зробив крок до мене, намагаючись узяти за руку. – Ну, вибач мені. Я дурень. Я все зрозумів. Давай я прямо зараз помию ці тарілки. Хочеш, я кур’єра викличу, він їх відвезе?
– Не треба мити тарілки, Ігорю. Потрібно було раніше про це думати. Пам’ятаєш, три місяці тому я сильно захворіла? В мене була температура під тридцять дев’ять.
Ігор промовчав, тільки шморгнув носом.
– Я попросила тебе купити мені ліки і зварити бодай бульйон, – продовжувала я, відчуваючи, як до горла підступає грудка, але стримуючи сльози.
– І що ти зробив? Ти пішов до друга дивитись футбол, бо «ти все одно спиш, а там важливий матч, який не можна пропустити».
– А ліки ти мені замовив через доставку, тільки переплутав адресу і їх відвезли на інший кінець міста. Я сама з температурою повзла до аптеки. Саме тоді я зрозуміла, що в мене немає чоловіка. У мене є квартирант, якого я чогось доглядаю.
Ольга Петрівна подивилася на сина із явним осудом.
– Ігоре… Ти справді так зробив? – тихо спитала вона. – Я тебе не так виховувала. Я завжди батькові й бульйони варила, і компреси ставила.
– Мамо, ну я не думав, що там все так серйозно! Вона ж ходила, розмовляла. Звідки я знав?
– Саме так, Ігорю! Ти ніколи нічого не знаєш і знати не хочеш, бо тобі так зручно! Тобі зручно бути маленьким хлопчиком, який не має проблем. Але лавочка закрилася!
Я підійшла до вхідних дверей і відчинила їх навстіж. Коридором потягло прохолодою з під’їзду.
– Марино, ну, будь ласка, давай поговоримо без мами, – благав Ігор. Він виглядав розгубленим, вся його пиха кудись випарувалася.
– Давай я змінюся. Я запишуся на курси якісь… З психології стосунків. Гроші тобі віддаватиму, всі до гривні.
– Ти обіцяєш це щоразу, коли ми сваримося. Вистачає тебе рівно на три дні. На четвертий день ти знову забуваєш купити хліб, знову кидаєш брудні шкарпетки повз кошик і знову вимагаєш до себе підвищеної уваги.
– Я вигоріла, Ігорю! У мене до тебе нічого не залишилося, окрім дикої втоми!
Свекруха підійшла до валізи, підхопила її за ручку і ледве потягла до виходу. Було видно, що їй важко фізично та морально, але вона зрозуміла, що сперечатися марно.
– Ходімо, Ігоре, – гірко сказала вона. – Якщо вже довів жінку до ручки, май совість піти гідно. Не ганьби
– Мам, та куди ми підемо? У тебе ж коробки скрізь! — занив Ігор, але за валізу таки взявся, допомагаючи матері.
– Квартиру тобі орендуємо, – відрізала Ольга Петрівна. – Або в друга свого поживеш, із яким футбол дивився. Досить, побігав у наречених, час і дорослішати.
Вони вийшли на сходовий майданчик. Ігор обернувся, його погляд був сповнений відчаю та нерозуміння. Він ще не вірив, що це відбувається насправді. Мабуть, думав, що я зараз розсміюся і скажу, що це жарт.
– На розлучення я подам сама в понеділок, – сказала я, дивлячись йому просто у вічі. – Прийдеш до РАЦСу, підпишеш папери. Речі, якщо якісь забула покласти, скину в коробку і залишу у консьєржа.
– Марино… – тихо покликав він.
Я не стала слухати. Я просто зачинила двері і повернула замок на два оберти.
У квартирі одразу стало дуже тихо. Я пройшла на кухню, подивилася на три немиті тарілки, які так і залишилися лежати на столі. Поруч стояла коробка з розсадою помідорів, яку Ольга Петрівна поспіхом забула.
Я підійшла до столу, взяла тарілки, донесла їх до раковини і спокійно, без зайвих думок, вимила під струменем гарячої води.
Потім витерла руки рушником і подивилась у вікно. Надворі світило сонце, люди кудись поспішали, їхали машини. Життя тривало. І вперше за останні три роки мені стало дихати легко та вільно.
