Нас у родині було троє: я і близнюки Свят та Свєта. Я старша сестра, вони ж молодші на 4 рочки. У своїх 31 Свят поїхав до Німеччини, там у нього закрутився роман і раптово для мене і сестри, він зник з нашого життя.
Ми мали дуже мало данних для зв’язку зі Святом. Лишень адресу тієї жінки, до речі старшої, з якою у нього стався роман. Ми писали йому листи, але відповіді не приходили. Так ми за декілька років просто втратили надію.
Якось ми починали шукати його і через інтернет. А чому б ні? Мій син писав у групи українців у Німеччині, проте нічого й це теж не дало. Так ми знову просто змирилися.
Цьогоріч Свєтина донька поїхала у подорож містами Європи, у тому числі заїжджала й у Німеччину. Ми її не просили, та вона сама заїхала на ту адресу. І, уявіть собі, познайомилася там із дядьком, маминим близнюком.
Вона зателефонувала нам вся на емоціях, сказала, що дядько Святослав просив передавати вітання, розповідав, що у нього і тієї жінки є син. Це окрім того, що в неї є ще й своя донька. Розказав, що одружився давно, працює на місцевому заводі.
Тепер він нас усіх кличе приїжджати і побачитись. Стільки років пройшло! Ми підрахували, це вже 17 повних років, як він поїхав. Як не відповідав на листи! Як не приїжджав на батьківщину і не цікавився справами сестер! Як не шукав можливості якось зв’язатися.
Всі говорять про це, як про радісну новину. Дядько Свят, у Німеччині, треба їхати! А я не хочу його бачити. Мені просто у голові не вкладається, як він усі ці роки прожив, ніби нас і немає. А що б ви відчули на моєму місці?