У нас на кафедрі є один професор, якому за п’ятдесят. Він шановний педагог, з величезним досвідом роботи і просто шикарним підходом до своєї справи.
Я прийшла працювати в університет рік тому і перше, що мені там сказали: “Вчися у Семена Вікторовича, ми всі у нього вчилися”. І я почала спостерігати за ним, прислухатися до нього, якщо у мене в робочому процесі виникали труднощі, то я йшла до нього.
Семен Вікторович не відмовляв у допомозі, іноді витрачав величезну кількість часу, щоб розібратися в моїй ситуації або в проблемах колег. Скажімо так, він був нашим наставником у всіх сенсах. Багато знав про життя, ділився досвідом.
І я була впевнена, що такі люди як він помилок взагалі не здійснюють. Що вони гарні сім’янини, принципові, в міру суворі викладачі і у всіх сферах життя все роблять правильно.
В той день я засиділася в архіві і забула попередити інших колег. Зазвичай кафедра закриває останній рік, що минає і здає ключі на вахту. Я засиділася і думала, що всі мої речі закрили на кафедрі, але вона виявилася відкрита.
Було вже пізно, майже 10 вечора. Я здивувалася, а, відкривши двері, з жахом відскочила від неї. Семен Вікторович був там не один, а зі студенткою. І не просто зі студенткою – з відмінницею, яка писала у нього диплом. Вона була молодша за нього років на тридцять, і це виглядало так бридко, що я втекла, залишивши всі свої речі в кабінеті.
І тепер я не можу на нього дивитися. Вся моя повага до нього випарувалася, я не можу з ним навіть вітатися. І з іншого боку я розумію – це тільки його справа, в яку я не маю права лізти, але я думаю про його дружину, дітей, про студентів і колег, які заглядають йому в “рот”. Думаю про себе, яка робила так само. Не знаю, як це перебороти.
