Вперше за довгий час безтурботного життя Ілона пошкодувала, що не закінчила інститут. Вона вийшла заміж за Івана ще на 2-му курсі, навчання закинула, а про роботу і мови не було.
Роль дружини давала їй право відпочивати і займатися хіба що своєю красою, але не більше. Через роки Ілоні довелося визнати, що таке життя не має особливих перспектив. Наявність штампу в паспорті не гарантує його тривалість.
І ось без освіти, без досвіду роботи, без власних коштів та близьких друзів Ілона залишилася одна на вулиці. Іван позичати відмовився. Мовляв, вона не поверне. Він з більшим бажанням витратить ці тисячі на нову дружину. А Ілоні нічого не залишалося робити, крім шукати житло.
Найрозумнішим і найекономнішим варіантом для неї виявився хостел. Звичайно, доведеться ділити кімнату із незнайомими людьми. Але все ж таки це краще, ніж терміново винаймати кімнату або квартиру за великі гроші.
Кімната була на 6 ліжок, половину з яких займали студентки з іншого міста, а другу половину – іноземці. Ілона мало з ким спілкувалася. Оскільки без грошей погано, перший день вона провела у місті у пошуках роботи. А потім просто гуляла, щоби менше контактувати з новими сусідами.
Ніхто її не брав на роботу, адже Ілона не мав ні досвіду, ні освіти. Та й із навичками були проблеми. За час шлюбу вона майже все забула. Захоплення давно були занедбані для корекції зовнішності та дотримання правильного харчування. Здавалося, для Ілони немає місця у цьому світі.
Якось увечері вона розмовляла із сусідками-студентками та розповіла свою історію. Ті слухали її зі співчуттям і навіть пропонували свої варіанти вирішення проблеми:
— Ну, я не вірю, що ти нічого не вмієш! – говорила одна з них. — Має ж у тебе бути якесь хобі. Або хоч би було таке.
Ілона замислилась.
– Колись я дуже добре малювала.
— Фарбами чи олівцями?
– Крейдою, я їх просто любила.
– Треба ж! Я теж нею малюю! – Вигукнула співрозмовниця і дістала альбом. — Ось дивіться!
Ілона подивилася на малюнки дівчини і з тугою подумала, що теж хотіла б займатися малюванням. Адже колись вона справді вміла це робити.
— І що ти з ними робиш? – поцікавилася Ілона.
— Тут у мене переважно чернетки. Потім я переношу їх на аркуші більші, а потім викладаю в Інтернеті.
– Купують?
– Коли як. Щост купують там, а десь на виставках та ярмарках. Гроші невеликі, але це лише початок. Ось коли знайдеться справжній поціновувач, тоді точно піде. Ілоно, ти теж можеш повернутися. У світі мистецтва місце знайдеться кожному.
Проте Ілона мало у це вірила. Хоча приклад молодої дівчини, чиє майбутнє ще не затьмарене невдалим шлюбом, надихав.
Адже вона не настільки старша. Попереду ще ціле життя. Чому б не зайнятися цією дрібницею. Було б чудово, якби їй справді вдалося досягти успіху. З цими думками Ілона лягла спати.
Вранці сусідки-студентки покинули хостел. Ілона навіть не встигла попрощатися із ними. Вона так міцно спала, що не почула, як дівчата виїхали. Однак на цьому спілкування із дівчатами не закінчилося. Коли Ілона прокинулася, вона побачила поруч зі своїм ліжком новий альбом та набір кольорової крейди. На них лежала записка:
“Почати ніколи не пізно”
Ілона із вдячністю прийняла подарунок. Справді, розпочати ніколи не пізно. Може це стане її новим кроком до стабільного життя. Ілона дістала крейди, відкрила альбом і почала малювати.
