Давним-давно це було. Бабуся Анна була молода і жила в селі. У знайомих через межу вродив одного разу хороший урожай груш і жовті соковиті груші так і пнули гілки нахилитися до трави.
А Анни заслабла маленька дитина. Сильно кашляла і слабшала бо в спеку температура піднімалася з кожним днем. І не хотіла нічого ні кашу, ні супу, ні м’яса.
Знесилена мати питала у своєї донечки: що б вона хотіла? І дівчинка, яка вже ледь говорила через хворобу піднялася і тоненьким пальчиком показала у вікно, вона попросила грушку. Так вона хотіла тої груші.
Анна побігла до сусідів, просити завжди важко, а у лихих людей двічі важко. Вона не звикла благати, бо просять тільки безхатьки та нероби. Але заради дитини попросила одну грушу, – ледь не на коліна впала перед господарями дерева.
Сусіди, чоловік і дружина, подивилися один на одного і почали заливатися в сміху ! Господиня склала лікті і дуже доступно та саркастично відповіла, що всім роздавати груші не може, бо ж їм самим залишиться. Хоча дерево було велике, пів села нагодувати.
Цьому дай грушку, тому дай, казала сусідка, а самі голі та босі? Не дозволили. А дівчинка пішла у засвіти. Може, соковитий плід і не врятував би її, але вона хотіла шматочок з’їсти і дуже слізно просила.
Пройшло зо 5 років і захворіла дочка сусідів. Тих, у яких була груша. А тоді був голод і бідність. Відомо що корови хворіли і злягали, як ні то хороших більш менш забирали. У Анни була.
А дочка через межу сусідів просила пиріг із сиром. Тільки молока де взяти, який там пиріг? Борошно ще можна в кого купити чи попросити, а молока катма.
А у Ганни корова була і не погана. Не раз втрачала всю сім’ю, Аню і дітей. Анна взнала що сусідка ходить в розпачі від хати до хати шукає молоко. До Ганни звісно ж не піде.
Анна взяла відро молока і віднесла сусідці. Свою сім’ю обділила, але віднесла. Мовчки подала це відро, мовчки в очі подивилася і мовчки пішла. А сусідка також мовчала. Стоїть і дивиться на повне відро молока.
Дочка сусідки одужала. І життя потекло далі.
Коли бабуся Анна розповіла внучці цю історію, минуло з часу тих подій вже років п’ятдесят. І сусідів цих вже не було, в їхньому будинку жили інші люди. А дерево залишилося. І гілки його з добірними жовтими, медовими грушами, звисали на подвір’я бабусі Ганни.
Дівчинка-внучка жодної груші ніколи не взяла. Навіть із землі. Їй страшно було навіть дивитися на грушу. Страшно і сумно.
Хоча дерево й не винне. Воно не страшне. Це жадібність – страшна. Страшна і вбивча штука – жадібність …
