Змиритися та чекати пропозицію від коханого, чи знайти того, хто наважиться на такий крок?

Нагромадилося всередині багато болю, а висловитися просто нема кому. Бо соромно. Перед сім’єю, перед друзями.

Зустрічаюся із чоловіком вже другий рік. Знайомі 3 роки. У нас все добре. Бувають сварки, як і у всіх, але це нісенітниця в порівнянні із загальною ситуацією. Ми любимо одне одного по-справжньому.

Він любить мене, у цьому немає сумніву. Дуже старається для мене, дбає, виконує майже будь-які примхи. Звісно не такий романтичний, як хотілося б, але уважний і дуже терплячий.

Приблизно з осені ми з’їхалися та живемо разом. Що сказати? Я ніколи не була прихильницею цивільний шлюбу, і досі вважаю, що це не дуже правильно, навіть зовсім неправильно. І сама розумію чому, переконалася на власному досвіді. Тому що боляче всередині.

Тому що почуваюся не дружиною, а співмешканкою. Я розумію, що це зараз для багатьох нормально, але мені хочеться бути дружиною. Мені хочеться, щоб мене офіційно назвали своєю. Для мене це дуже важливо.

Ми говорили на цю тему неодноразово. Іноді спокійно, іноді я плакала. Мій хлопець каже, що також цього хоче. Але на речі більші, ніж розмова справа не заходить. Ми хочемо дітей, я так точно і дуже сильно.

Але розумію, що швидше у нас народиться дитина, ніж ми одружимося і станемо офіційною родиною. Він не проти одружитися вже під час вагітності. А для мене це приниження. Чому якщо людина любить мене, вона не може визнати мене своєю дружиною?

Його відмовка – немає грошей зараз на весілля. Правда, так. Адже раніше батьки часто оплачували своїм дітям весілля. Нині це вже не так часто. Але ж не обов’язково збирати на пишне гуляння, можна і на маленьке весілля, без розкоші. Але навіть мови про це не заходить.

Я розумію, що пропозицію роками чекатиму. Пробувала змиритися і переконати себе, що штамп — це не головне. А всередині все одно сльози. Не знаю що робити. Змиритися та чекати чи знайти того, хто наважиться на такий крок?