Зрештою і я, і чоловік не змогли до кінця провести весілля, ми просто заснули в кріслі

З народження син завжди був із нами. Я і чоловік дбали про нього, займалися вихованням, як могли та вміли, любили його. Але коли він пішов у перший клас, усе змінилося.

Я та чоловік стали гуляти. Син став іноді тікати ночувати до бабусі. Я розуміла, що втрачаю сина, але зупинитись вже не могла (а може й не хотіла). Син все частіше йшов до моєї мами ночувати, і в результаті в п’ятому класі пішов жити до бабусі зовсім.

Коли не гуляла, я заробляла, купувала йому дорогі речі, телефони, планшети, машину. І помічала, що він зі мною спілкувався, тільки коли мав гроші і я йому допомагала. Настав час, йти до армії, я як завжди заробила грошей, зібрала проводи до армії, коли поїхали на призовний пункт, він і не помітив, була я чи ні. Чоловік увесь цей час гуляв.

Коли служив, то час від часу згадував про мене, бувало, і про батька запитував. Але це добре. Остання наша серйозна сварка сталася під час весілля. Син надумав одружитися, посватали наречену.

Чоловік узяв кредит на весілля. Перед весіллям син до нас прийшов і попросив, щоб на весіллі ми не пили багато. Все було добре. Поїхали в РАГС, молоді зареєструвалися ну і ми поїхали в ресторан. Ось тут і почалося.

Кожен підходив до нас, вітав, звичайно з чарками та келихами. Зрештою і я, і чоловік не змогли до кінця провести весілля, ми просто заснули в кріслі. На другий день весілля вже вдома я і чоловік із родичами гуляли, так би мовити, похмелялися.

Заходять син та його новоспечена дружина. У сина в руках кавун. І він розмахується і кидає його мені на голову. Хто сидів за столом, просто очманіли, а син із дружиною почали сміятися. Чоловік вискочив із-за столу і вигнав їх із дому.

Ось з того часу минуло майже 2 роки. Я намагалася налагодити стосунки, але син мовчить. Знаю, що сама винна, але все одно переживаю, а іноді думаю, нехай живе, нехай не спілкується, аби у нього в сім’ї все було добре.