– Підвищили її, розумієш! Ти вирішила з мене дурня зробити? Так я не перший рік у світі живу і все чудово розумію. Кому ти дала? Цьому лисому з головного офісу? Чи своєму фінансовому директору?
Паша метався по кімнаті, як звір у клітці. Від надлишку емоцій схопив пульт на дивані, і злісно жбурнув його на підлогу.
Той розлетівся на кілька шматків, а Оля втиснула голову в плечі, сподіваючись, що цим все й закінчиться.
Буквально пів години тому вона раділа підвищенню, навіть торт купила з цієї нагоди. Зараз образа стискала горло міцною рукою, а сльози так і норовили з’явитися на очах.
– Ти хоч сам чуєш, що несеш?
– Ще я й винен? Ти з мене припини дур.ня робити. То затримки на роботі, то якісь премії, а тепер і підвищення? З ким ти спиш, – раптом знову закричав він, почервонівши.
– Заспокойся. Просто зі старих співробітників тільки я…
– Ти мені зуби не заговорюй! П’ятнадцять років нікому не потрібна була, а тут раптом – головбух! Смішно! Кому дала? Колись!
Оля дивилася на нього і бачила не коханого чоловіка, а чужу людину. Адже коли вона виходила за нього заміж, він ніколи на неї не підвищував голос, любив дарувати квіти.
Вранці робив їй сніданок, намагався чути та слухати. Вона спочатку стала мамою доньці, а слідом з’явився і син.
Було в їхньому житті все, адже починали вони з оренди. Якось справлялися, економили, викручувалися.
Вона, як прийшла відразу після інституту у свою фірму, так і тягла там лямку. Спочатку просто бухгалтером, потім почала замінювати головбуха. Паралельно тягла побут, дітей. Все було просто і котилося налагодженими рейками. І тут підвищення…
Вона раптово запитала себе, а що робив увесь цей час її чоловік, Паша? Він працював менеджером з продажу в автосалоні, приносив зарплату, яка завжди була рівно вдвічі менша за її, і на цьому його внесок у сімейне життя закінчувався.
Після роботи вмикав комп’ютер та грав. Або дивився серіали на дивані, частенько засинаючи. У вихідні йому було цікаво лише одне – поїхати на рибалку з мужиками.
Вони з радісним гиканням вантажили в багажник пляшки, вудки і виїжджали на всі вихідні.
З дітьми він не спілкувався, йому було не цікаво. За п’ятнадцять років він жодного разу не сходив на жодний ранок, не перевірив жодного щоденника, не поговорив з ними.
Спочатку він виправдовувався, що вони малі, йому не цікаво з ними. Потім якось плавно затихло. Є тато і є. Який не який, а батько.
І ось вона дивиться на нього і щиро не розуміє, чому замість того, щоб її похвалити, він репетує на неї? Ображає, звинувачує у зраді. Вона хоч раз давала привід? Ні!
У неї все життя – це будинок-робота-будинок. У різні часи вклинювався магазин, школа, садок, поліклініка. І все!
Вона не ходила до подруг, на корпоративи, в кафе. І ось тепер вона, виявляється, жінка з низькою соціальною відповідальністю, яка готова на все заради підвищення.
І ось тепер замість сімейної вечері вона отримала допит із пристрастю. Вона ніби побачила все збоку: себе, забиту і скуйовджену, і його, – що почувається альфа-самцем.
Тільки за фактом він давно вже став жирним, пузатим кабаном з задишкою, який раз на тиждень, пихкаючи, виконував подружній обов’язок, що тривав хвилини зо три, після чого солодко засинав.
Навіщо їй цей шлюб? Заради чого? Щоб був статус «заміжня»? Для галочки? Щоб вважатися не мамою-одиначкою? Але вона й так, по суті, одинока мати. Тільки з причепом, що днями лежить на дивані та виносить мозок.
– Я подаю на розлучення, – раптово вклинилася в його бурхливу викривальну промову Оля. У кімнаті повисла гнітюча тиша.
– Що?
– З квартирою розберемося, більше ділити особливо нема чого. Аліменти призначить суд.
– Ти зовсім?! – здавалося, чоловіка зараз бахне інс.ульт, настільки він почервонів. – Я маю рацію, так?! Я правий! Ти реально спиш із кимось на стороні, раз така смілива стала! Хто він? Я його знайду! Я йому ноги переламаю!
– Нікого немає, Пашо.
– Що?! Не бреши мені!
– То слухай правду! Мені набридло з тобою жити! Набридло приходити додому і прибирати за тобою! Набридло щодня нагадувати тобі, що треба почистити зуби, поміняти чисті труси та шкарпетки!
– Набридло виправдовувати тебе перед дітьми, що ти не бездушна худоба, а любиш їх, але просто втомився.
– Набридло вдавати, що я не помічаю, як ти ночами граєш і робиш свої справи в пляшку, бо тобі ліньки дійти до вбиральні.
– Набридло терпіти нудоту, коли ти навалюєшся на мене спітнілим жирним тілом і ялозиш, а я стогну і подумки благаю, щоб ти вже швидше був неспроможним.
– Мало цього? У чому сенс мого шлюбу? Обслуговувати тебе і раз на тиждень вдавати пристрасть у ліжку? Коли ми востаннє розмовляли?
– Ти пошкодуєш, – процідив Паша крізь зуби. – Ти без мене ніхто! Ти думаєш, твій хахаль з тобою одружиться? Та кому ти потрібна з двома дітьми!
– Господи, які шаблонні фрази! Та хай навіть нікому! Жодна жінка без мужика не пропала!
Під час розлучення Паша кричав, що вона зраджувала, що зруйнувала сім’ю. Їй було все одно, вона байдуже вивчала свої нігті, думаючи тільки про те, що приготувати на вечерю.
Після поділу майна віддала колишньому його частку грошима. Так, довелося взяти кредит, та й що? Впорається.
Іноді вона думала, чому таки стільки часу терпіла. Чому в них так сильно вселили, що треба терпіти, зберігати сім’ю, жити заради дітей? Тільки ось чи щасливі діти в такій родині?
Який приклад вони бачать перед очима. І чому ми так бездарно витрачаємо свій дорогоцінний час на когось, хто нас абсолютно не цінує і не поважає.
Нехай в очах чоловічої спільноти саме вона буде тією, хто зруйнувала сім’ю. Плювати!
Як ви вважаєте, слушно міркує Ольга? як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
