Денис з самого ранку відчайдушно боровся з дверима до спальні. Вони, здавалося, мали власний характер — спочатку вперто не хотіли зачинятися, потім відмовлялися відчинятися, а на третій спробі з обуреним стогоном заскрипіли так, що чутно було на весь коридор.
— Тільки не тисни на них плечем, — озвалася Євгенія з передпокою, спостерігаючи за цією війною. — Ти минулого разу так шафу пересував, а потім з’ясувалося, що вона взагалі нікуди й не збиралася.
— Тут інша система, — буркнув Денис.
Він підняв ручку, потягнув двері на себе, потім трохи штовхнув біля нижньої петлі. Клацнув замок.
— Бачила?
— Бачила, — кивнула Євгенія.
— Залишилося лише інструкцію повісити поруч.
— Спеціально для гостей.
Ось уже чотири місяці вони відкладали кошти на дві нові двері — до спальні й між передпокоєм та коридором. Ремонт у квартирі просувався поволі, крок за кроком, без шалених кредитів на десятки років чи порожніх обіцянок розплатитися «колись потім».
Євгенія, бухгалтер у великій компанії, та Денис, інженер на підприємстві, мали стабільний дохід. На життя їм вистачало, але зайві гроші, як відомо, не падають з неба.
Тож щомісяця вони відкладали на спеціальний ремонтний рахунок по 9 000 гривень. До жовтня назбирали вже 36 000 гривень. Наступної суботи мав приїхати замірник, а потім Євгенія нарешті планувала обрати двері, фурнітуру та зробити замовлення.
Вона саме стояла в передпокої з телефоном, зосереджено порівнюючи два варіанти дверних ручок, коли раптом почула дзвінок у двері. На порозі стояла Раїса Борисівна. І це було вже дуже незвично.
Свекруха ніколи не з’являлася без попередження. Навіть якщо хотіла забігти на десять хвилин, аби передати баночку огірків, вона завжди заздалегідь телефонувала, уточнюючи, чи нічиїх планів не порушить.
А тут — жодного дзвінка. У одній руці пакет з пиріжками, на обличчі вираз людини, що прибула з терміновою інспекцією, готова розібратися з надзвичайною ситуацією.
Євгенія одразу відклала телефон.
— Що трапилося?
— З чого ви взяли, що обов’язково щось має трапитися? — невдоволено пробурмотіла Раїса Борисівна, роззуваючись.
Денис виглянув із кімнати.
— Тому що ти приїхала без попередження.
— Ну й приїхала. Тепер до рідного сина треба за три дні заяву подавати?
— Мамо, проходь.
Раїса Борисівна попрямувала на кухню, витягла з пакета контейнер з пиріжками, поставила його на стіл і лише після цього урочисто повідомила:
— Софія другого чекає.
Денис застиг, тримаючи в руці чайник.
— Серйозно?
— А я схожа на людину, яка жартує такими речами?
Євгенія посміхнулася:
— Ну нарешті гарні новини! Як вона себе почуває?
— Добре. Лікар сказав, усе гаразд. Дитину чекаємо наприкінці січня.
Першому сину Софії, Мишкові, нещодавно виповнилося три роки. Сама Софія була на п’ять років молодшою за Дениса. Вона працювала адміністратором у стоматології, а її чоловік Вадим — автомеханіком у великому сервісі.
Жили вони окремо, у своїй двокімнатній квартирі. Іпотека ще висіла, але платіж був цілком посильний — подружжя купило квартиру кілька років тому, ще до народження Мишка.
Перші десять хвилин розмова й справді була святковою. Обговорили термін, посперечалися, хто народиться, посміялися з того, як Мишко вже вимагав брата, бо, на його думку, «сестра не зможе грати з вантажівками».
А потім Раїса Борисівна посунула чашку й твердо заявила:
— Тепер треба думати, як їм допомагати.
Денис кивнув.
— Якщо щось знадобиться — звісно.
— От саме. Я теж так вважаю.
Євгенія ще нічого підозрілого в цих словах не почула. Але Раїса Борисівна продовжила:
— Я приблизно все порахувала. До пологів ви могли б щомісяця переказувати Софії по 5 000 гривень. І після появи малюка — хоча б місяців шість. Ну й візок взяти на себе.
На кухні запанувала цілковита тиша. Денис перестав жувати пиріжок. Євгенія повільно поклала телефон екраном донизу.
— Пробачте, що саме ви порахували?
Свекруха подивилася на неї з деяким здивуванням.
— Витрати. Діти зараз дорого обходяться.
— Це зрозуміло. А чому витрати Софії рахували саме ви?
— Тому що вона моя дочка.
— І чому оплачувати їх маємо ми?
Раїса Борисівна ледь помітно насупилася.
— Євгеніє, не треба одразу все сприймати вороже. У вас немає дітей, ви обоє працюєте. Денис — брат. Кому допомагати, якщо не рідній сестрі?
Денис нарешті відклав пиріжок.
— Мамо, а Софія просила у тебе грошей?
— Вона сказала, що доведеться сильно в усьому обмежуватися.
— Це не одне й те саме.
— Звісно, не просила. Софія взагалі ніколи нічого не попросить. Буде економити на собі.
Євгенія все ще намагалася охопити масштаб пропозиції. Софія була приблизно на п’ятому місяці. До пологів залишалося ще близько чотирьох місяців. Отже, 5 000 гривень до пологів і ще пів року після — це десять місяців переказів.
50 000 гривень. Плюс візок.
— Який візок ви обрали? — запитала вона.
— Я бачила хороший за 17 000 гривень.
— Тобто ви зараз пропонуєте нам витратити на родину Софії приблизно 67 000 гривень?
Раїса Борисівна підтиснула губи.
— Не одразу ж.
— А, ну тоді інша справа, — сказав Денис. — 67 000 гривень частинами — це ж майже задарма!
Мати кинула на нього суворий погляд.
— Денисе.
— Я просто уточнюю математику.
Раїса Борисівна перевела очі на телефон, що лежав поруч із Євгенією.
— А двері почекають.
Ось тепер усе стало на свої місця. Усе нарешті прояснилося.
— Які двері? — перепитав Денис, здивовано дивлячись на матір.
— Ваші. Ти ж казав, що ви відклали гроші на ремонт.
Євгенія обережно зиркнула на чоловіка. Той ледь помітно підняв брови, підтверджуючи її здогадки.
Так, про накопичені 36 000 гривень Денис дійсно згадував минулого тижня, коли мати запитала, чому вони досі не купили нову машину. Раїса Борисівна тим часом наполегливо продовжила свою думку:
— Старі двері ще стоять. А ці, в коридорі, взагалі в доброму стані.
Вона вказала на двері до передпокою, які, ніби на зло, саме в цей момент повільно прочинилися від легкого протягу. Денис подивився туди, де хиталася стара дерев’яна конструкція.
— Та й ці стоять, — сухо промовив він. — Часом навіть самостійно тримаються.
— Не перебільшуй, — махнула рукою мати.
Євгенія вирішила не вступати в суперечку про двері. Замість цього вона звернулася до свекрухи з прямим запитанням.
— Раїсо Борисівно, у Софії якісь негаразди? Вадим, може, роботу втратив?
— Ні, — різко відповіла та.
— А захворів? — продовжувала Євгенія.
— Чому ти так вирішила?
— Тоді я просто не розумію. Навіщо їм так терміново потрібне фінансове утримання?
— Ніхто не говорить про утримання, — заперечила Раїса Борисівна.
— 5 000 гривень щомісяця — це і є регулярне утримання. Просто ви назвали це більш приємно.
Раїса Борисівна тяжко зітхнула.
— У Вадима зараз великі витрати.
Ось воно. Євгенія навіть відчула якесь полегшення. Нарешті з’явилася справжня причина.
— Які саме? — запитала вона.
— Він свою майстерню розвиває.
Вадим кілька місяців тому орендував гараж неподалік від їхнього будинку. Після основної роботи на СТО він вечорами ремонтував там машини знайомим: міняв гальма, лагодив підвіску, виконував нескладні роботи. Спочатку це приносило 10 000 — 15 000 гривень додатково, але з часом клієнтів стало більше.
Денис знав про ці плани шурина, тому одразу зрозумів.
— Компресор? — запитав він.
— І компресор, — підтвердила мати.
— Ще ж хороший інструмент потрібен.
— І підіймач він собі вже пригледів.
Євгенія на мить замовкла, перетравлюючи інформацію.
— Чекайте. Тобто, у Вадима гроші є?
— Є, але це зовсім інші гроші.
— Які інші?
— Це ж на справу!
— А діти в нього на яку справу? — не витримала Євгенія.
Денис кашлянув у кулак, стримуючи посмішку. Раїса Борисівна насупилася.
— Не перекручуй. Якщо він зараз вкладеться в майстерню, то потім зможе більше заробити. Хіба це погано?
— Непогано. От тільки я поки не бачу, чому його бізнес має рости за рахунок наших дверей.
— Причому тут двері? — обурилася Раїса Борисівна.
— При тому, що ви самі ж запропонували їх не купувати.
Схема виходила й справді доволі цікавою. Майбутній батько зберігає кошти для обладнання, яке згодом приноситиме дохід саме йому. А рідний брат майбутньої матері оплачує частину витрат на дитину. Іншим родичам, судячи з усього, також відводилася роль у цій «спільній справі».
Прибуток — приватний. Витрати — громадські.
Євгенія подумки пожартувала, що при такому підході Вадиму залишалося б тільки випустити акції своєї майстерні. Щоправда, без права на дивіденди.
Денис тим часом звернувся до матері.
— Мамо, ти взагалі обговорювала це з Софією?
Раїса Борисівна відвела погляд. Цього було цілком достатньо.
— Мамо? — наполягав Денис.
— Ми розмовляли.
— Вона сказала: «Попроси у Дениса 50 000 гривень і візок»?
— Ну навіщо ж усе так примітивно формулювати? — невдоволено буркнула мати.
— Значить, не казала.
Раїса Борисівна роздратовано поправила серветку біля чашки.
— Вона сказала, що після народження другої дитини їм доведеться відмовитися від поїздки на море, менше замовляти їжу, відкласти деякі покупки. Я мати. Я повинна думати наперед.
Денис дістав телефон.
— Зараз і дізнаємося, наскільки далеко треба думати.
— Тільки не починай її нервувати! — скрикнула Раїса Борисівна.
— Чим? Запитанням, чи потрібні їй гроші?
Він набрав номер сестри.
Розмова тривала менше п’яти хвилин. Спочатку Денис привітав Софію, потім запитав про її самопочуття. І лише після цього обережно поцікавився:
— Слухай, у вас там із грішми зовсім складно намічається?
На іншому кінці дроту явно настала пауза.
— Ні. А що?
— Та так. Мама за тебе хвилюється.
Раїса Борисівна подалася вперед і прошепотіла:
— Не втягуй мене!
Денис прикрив мікрофон рукою.
— Уже пізно.
Потім знову звернувся до сестри:
— Вам терміново потрібна якась сума? На візок, наприклад?
Навіть Євгенія почула з телефону здивований вигук:
— Який ще візок?
Через кілька хвилин з’ясувалося, що Софія з Вадимом дійсно вже складали сімейний бюджет. Від відпустки наступного літа вони й так збиралися відмовитися.
Дитячий одяг частково зберігся після Мишка. Ліжечко їм обіцяла віддати Софіїна подруга. А візок вони вже знайшли вживаний за 6 000 гривень — дуже пристойний, після однієї дитини.
Нічого критичного. Звісно, доведеться заощаджувати, але дорослі люди, які свідомо вирішили завести другу дитину, чомусь очікували саме такого розвитку подій.
Після розмови Денис поклав телефон на стіл.
Раїса Борисівна, підібгавши губи, промовила:
— Ну і що? Вона просто не хоче нікого обтяжувати.
— Дуже вдало, що замість неї ти вирішила обтяжити всіх сама, — відповів Денис.
Через сорок хвилин у двері знову подзвонили. Цього разу приїхала Софія.
Вона увійшла вже помітно сердита, привіталася, швидко зняла куртку і, не заходячи далі передпокою, одразу запитала:
— Мамо, кому ти ще встигла подзвонити?
Раїса Борисівна сплеснула руками.
— От одразу на мене!
— Бо Денис несподівано питає, чи не треба мені купити візок! Дядько Гена вранці писав Вадиму про автокрісло! Це збіг, по-твоєму?
Денис, усвідомивши всю глибину маніпуляції, кинув на матір запитальний погляд.
— Дядько Гена теж у цьому бере участь?
Раїса Борисівна мовчала, наче в рот води набрала, уникаючи прямої відповіді.
Софія пильніше подивилася на неї, і її обличчя раптом осяяло розуміння.
— Мамо, у тебе ж зошит із собою, так? Той самий?
Зависла незручна тиша. Євгенія відчувала, що це лише початок справжнього театру.
— Який зошит? — не втрималася вона.
— Мамин, — пояснила Софія.
— Вона туди абсолютно все записує.
— Від рецептів ліків до того, кому скільки банок консервації віддати.
— Дуже зручно, — з легкою сухістю відповіла Раїса Борисівна. — Завдяки цьому в мене, між іншим, ніколи нічого не губиться.
Зошит швидко знайшовся в її сумці. Раїса Борисівна простягнула його дочці з таким виглядом, ніби від неї вимагали розкрити таємниці державного бюджету.
Софія, не роздумуючи, розгорнула його на потрібній сторінці.
Зверху було чітко написано: «Дитина Софії».
А далі йшов детальний список.
Візочок — Денис.
Грошова допомога — Денис, 5 000 гривень щомісяця.
Автокрісло — Дядько Гена.
Зимовий конверт — Тітка Лідія.
Пелюшки, частина одягу — різні родичі.
Поруч з ім’ям самої Раїси Борисівни значилося скромно: «Плед. Готування перші дні».
Софія дочитала список до кінця, потім підняла очі на матір.
— Мамо.
— Що?
— А чому Денисові дісталося майже сімдесят тисяч гривень, а тобі лише плед?
Денис не стримався і пирхнув. Євгенія ледь помітно відвернулася до вікна, приховуючи посмішку.
Раїса Борисівна почервоніла.
— По-перше, не сімдесят. А по-друге, хороший плед — це зовсім не копійки.
— Ні, звісно.
— Ти давно пряжу купувала?
— Мамо…
— Вовна зараз дуже дорога.
— А підіймач для Вадима — ще дорожчий. Може, нехай дядько Гена його оплатить, а Вадим зв’яже плед?
Цього разу розсміялася вже навіть Євгенія.
Раїса Борисівна, обурена, демонстративно закрила зошит.
— Дуже смішно. А я, між іншим, про вас піклуюся.
Софія підсунулася ближче до матері.
— Я знаю, мамо. Тільки не треба піклуватися про мене, користуючись банківськими картками інших людей.
— А якщо потім грошей не вистачить? — не здавалася Раїса Борисівна.
— Тоді ми спочатку самі вирішуватимемо проблему. Я і Вадим. Якщо вже зовсім притисне — попросимо.
Раїса Борисівна ображено глянула на дочку.
— Раніше родина була дружнішою.
Євгенія відчула, як розмова знову заходить у звичне русло, де будь-яка незгода автоматично вважається ознакою відсутності родинних зв’язків. Вона вирішила висловитися чітко і спокійно, щоб поставити крапку.
— Якщо після народження дитини у Софії дійсно виникне складна ситуація, ми не відвернемося. Можна привезти продукти, посидіти з Мишком, купити щось потрібне. Якщо знадобиться розумна сума — теж обговоримо. Але у нас не буде такої схеми, де Вадим купує собі обладнання для бізнесу, а ми оплачуємо утримання його дітей.
Софія миттєво кивнула.
— Саме так, і це правильно.
Раїса Борисівна явно не очікувала такої підтримки від власної доньки.
— Софіє!
— А що «Софіє»? Я взагалі про ці збори нічого не знала.
Вона помовчала, а потім додала:
— І з Вадимом я сама про це сперечаюся.
Виявилося, що вдома у них справді не все було так безхмарно, як здавалося збоку. Вадим цілковито поринув у свою майстерню. Додатковий заробіток почав надходити, з’явилися постійні клієнти, і він вирішив пришвидшити розвиток. Підйомник коштував недешево, компресор також, плюс професійний набір інструментів.
Софія не заперечувала саму ідею. Але вважала, що перед її декретом спочатку потрібно зібрати фінансовий запас хоча б на кілька місяців. Вадим же запевняв, що нове обладнання дозволить потім заробляти значно більше.
— Він не поганий, — захищала його Софія, — просто його дуже сильно «понесло». У нього зараз кожна зароблена гривня в думках вже перетворилася на гайковерт.
— Нормальна чоловіча хвороба, — зауважив Денис. — У мене так само було з інструментами, поки Євгенія не запитала, навіщо людині, яка раз на рік вішає поличку, третій шуруповерт.
— Тому що другий був слабкий, — автоматично пробурмотів він через секунду, чим викликав чергову порцію сміху.
Євгенія поглянула на нього з усмішкою.
— Бачиш? Досі не відпустило.
На цьому родинне зібрання закінчилося. Раїса Борисівна поїхала додому ображена, прихопивши зошит із собою.
Софія затрималася ще ненадовго, з’їла пару маминих пиріжків і попросила Євгенію надіслати посилання на двері.
— Ми теж хочемо потім поміняти, але тепер я боюся щось купувати. Раптом мама вже записала їх на дядька Гену!
Увечері Софія розповіла Вадиму про всю цю сімейну кампанію. Спочатку він був просто обурений. Не тим, що дружина проти його обладнання, а тим, що його фінансові плани обговорювалися у родичів за його спиною.
— Виходить, я купую підіймач, а твій брат нам підгузки? — запитав він.
— Саме так це і виглядає, — відповіла Софія.
— Я у Дениса грошей не просив.
— І я не просила, — додала Софія.
Вона показала йому фотографію сторінки з маминого зошита. Встигла сфотографувати, поки Раїса Борисівна не забрала його. Вадим довго дивився на список.
— А чому твоїй мамі плед? — здивовано запитав він.
Софія розсміялася.
— Навіть не починай. Пряжа дорога!
Після цього розмова нарешті перейшла в конструктивне русло. Вони більше не сперечалися про те, хто має рацію, і хто кого не підтримує. Вони просто сіли рахувати.
У Вадима на той момент було відкладено 105 000 гривень на розвиток майстерні. Купівля підіймача разом із встановленням поглинала більшу частину цієї суми. Якби він купив його одразу, сімейний резерв перед декретом залишався б занадто мізерним.
У результаті подружжя вирішило інакше. 60 000 гривень Вадим перевів на окремий сімейний накопичувальний рахунок. Ці гроші вони домовилися не чіпати без крайньої потреби до народження другої дитини.
З тих 45 000 гривень, що лишилися, Вадим вирішив придбати новий компресор за 26 000 гривень — старий і справді вже відверто заважав у роботі.
Решту 19 000 гривень він відклав на поточні потреби майстерні та найнеобхідніші інструменти. Купівлю підіймача Вадим переніс аж до весни.
Він зрозумів, що розумніше купувати нові інструменти поступово, використовуючи додатковий заробіток, а не брати гроші з сімейної подушки безпеки. Виявилося, світ не перевернувся від цього рішення.
Майстерня продовжила працювати, клієнти нікуди не зникли, а Вадим анітрохи не втратив своїх професійних перспектив. Життя йшло далі, і цей крок лише додав йому впевненості.
За тиждень Вадим зустрівся з Денисом і пожартував:
— Уявляєш, той підіймач, схоже, нікуди не втік.
Денис посміхнувся:
— Дивно, правда?
— А от твоя мама тепер думає, що я гальмую прогрес, — зітхнув Вадим.
— Це ненадовго. Знайде собі іншу причину для занепокоєння, — заспокоїв його Денис.
Тим часом Денис із Євгенією знову взялися за свій ремонт. Наступної суботи приїхав замірник. Нові двері з коробками, фурнітурою, доставкою та встановленням обійшлися їм у 35 700 гривень. На накопичені гроші вистачило. За три тижні приїхали майстри.
Коли один із них почав знімати старі двері у спальні, Денис попередив:
— Там обережніше. Вона зовсім перекошена.
Майстер відкрутив кілька кріплень, смикнув конструкцію і раптом завмер.
— А вона у вас взагалі на чому трималася?
Денис зазирнув:
— На петлях?
— Та вже ледь-ледь, — відповів майстер.
З кухні донеслася репліка Євгенії:
— На оптимізмі. У нас взагалі дуже міцний оптимізм був.
Майстер тихенько засміявся, уявляючи собі цю картину. Цю історію Раїсі Борисівні вирішили не розповідати. Ще б чого, вона б точно заявила, що двері цілком могли простояти до повноліття другої дитини Софії.
Наприкінці січня Софія народила дівчинку. Назвали її Вірою. До моменту народження донечки більшу частину сімейного резерву вдалося зберегти.
Вадим справно працював, Софія вчасно отримала всі належні виплати, і великих непередбачених витрат не виникло. Денис із Євгенією не брали участі у жодних «обов’язкових» зборах.
Вони самі обрали подарунок — сертифікат до дитячого магазину на 7 500 гривень. Це був справжній подарунок, від щирого серця, а не примусовий платіж, призначений кимось згори.
Вадим таки купив той підіймач до весни. І що найцікавіше, більшу частину суми він зібрав із прибутку майстерні вже після народження Віри. Раїса Борисівна більше не складала жодних фінансових таблиць для родичів.
Принаймні, нікому їх не показувала. Зате вона зв’язала плед. Великий, теплий і дуже гарний.
На першому сімейному святі після народження Віри свекруха розгорнула його на дивані і з гордістю оголосила:
— До речі, тут майже два кілограми чудової пряжі.
Софія одразу напружилась.
— Мамо, будь ласка, тільки не кажи ціну.
— А що тут такого? Люди ж мають розуміти справжню цінність ручної роботи.
Денис перезирнувся з Євгенією, ледь чутно промовивши:
— Ну ось, почалося.
Раїса Борисівна почула.
— Я просто кажу: зараз хороша вовна коштує шалені гроші.
— Мамо, — втрутилася Софія, — ми офіційно визнаємо: твій внесок у дитину був дуже серйозним.
— От бачиш!
— А особливо моральний, — додала Софія, і Раїса Борисівна, хоч і хотіла образитися, не втрималася й розсміялася.
Євгенія подумала, що все склалося навіть краще, ніж очікувала. Софія з Вадимом навчилися чіткіше розділяти бізнесові плани від сімейного бюджету. Денис нарешті міг не підпирати двері спальні плечем.
А Раїса Борисівна, схоже, зрозуміла, що дорослим дітям іноді варто дати самим вирішувати, чим їм жертвувати, а на що відкладати. Хоча, звісно, вартість тієї пряжі тепер сім’я знала набагато краще, ніж будь-який курс євро. За цим Раїса Борисівна стежила дуже уважно.