–  Я не збираюся ставати нянькою! – Ти ж бабуся! – Обурилася дочка. – І що? Чи це тепер обов’язок за трудовою угодою?

– Нарешті, ти на пенсії! – зраділа Христина, коли мама повідомила, що отримала документи. – Тепер хоч заживемо нормально.

– Бо я вже втомилася від цих лікарняних. Тільки вийдеш на роботу, як у Ані знову температура. А няня зараз стільки коштує! Просто жах!

– Дорого, – погодилася Валерія Дмитрівна.

– От і я говорю. А тепер усе зміниться.

– А що тепер? – Мати подивилася на дочку поверх окулярів.

– Ну, як що? Ти будеш удома, часу повно. Ось з Ганнусею і займатимешся. Ми з Вадимом зможемо спокійно працювати, не доведеться щоразу відпрошуватись. І всім буде добре!

– Христино, а хто сказав, що я щодня сидітиму з Аньою? – Валерія Дмитрівна здивовано звела брови.

– Ой, гаразд тобі! – засміялася Христина, але мати не посміхнулася.

–  Я не збираюся ставати нянькою!

– Ти ж бабуся!

– І що? Чи це тепер обов’язок за трудовою угодою?

– Як ти можеш так говорити? Внучка ж тебе обожнює!

– Я її теж люблю. Але це не означає, що тепер все моє життя повинно крутитися навколо неї.

– А чим ти збираєшся займатися? Сидіти цілими днями перед телевізором? Я на твоєму місці була б щасливою, що можу допомогти власній дочці.

– А я на своєму місці хочу нарешті пожити для себе! Будеш пенсіонеркою, тоді й вирішиш чим зайнятися.

– Для себе, – передражнила Христина. – Ну-ну.

– Я тридцять п’ять років підводилася о шостій ранку, Христино. Хочу хоч рік прокидатися, коли прокинусь, і сама вирішувати, на що витратити день.

– Господи, мамо! Та ніхто не збирається тебе примушувати! Я лише прошу трохи допомогти!

– Ти хочеш, щоб я щодня сиділа з Ганною! Це не допомога іноді, а повноцінна робота. Тільки без вихідних та зарплати!

– Отже, коли нам буде важко, на тебе не можна розраховувати?

– Я не відмовляюся від онуки. Просто не треба заздалегідь записувати мене у няньки. Знадобиться допомога – подзвониш, домовимось.

– Знаєш що? Тоді і ми тобі не допомагатимемо! – Христина схопилася з-за столу. – Якщо тобі щось знадобиться, навіть не проси нас приїжджати!

– Христино, не треба так, – спробувала зупинити її матір.

Але дочка вже вийшла з кухні і грюкнула дверима.

Після сварки минуло три тижні. Христина не відповідала на дзвінки матері. Вадим іноді дзвонив тещі сам, питав, як справи, але розмови виходили зім’ятими: втручатися в суперечку він не хотів, а дружина, як і раніше, чекала, що мати першою визнає, що не мала рації.

Валерія Дмитрівна перестала нав’язуватись. Турбот у неї і так вистачало: вона закінчувала оформляти покупку невеликого будинку в селі.

Наприкінці квітня вона сама приїхала до дочки без дзвінка. Христина відчинила, помовчала і пустила її на кухню.

– Я купила будиночок у селі, – повідомила Валерія Дмитрівна за чаєм. – Старий, звісно, ​​але міцний. Ділянка велика. Документи майже готові, тижнів за два переїду.

– Тобто ти вважаєш за краще копатися в землі, а не проводити час із онукою? – Христина відірвалася від телефону.

– Мені просто хочеться пожити за містом.

– А город? Ти ж розумієш скільки там роботи?

– Христино, правда? – Втрутився Вадим. – Людина все життя відпрацювала. Невже на відпочинок не заслужила?

– Який ще відпочинок? Вона купила будинок із ділянкою! Там орати доведеться, а не відпочивати!

– Може, їй на радість у землі копатися. Тобі що?

– Вадик мене розуміє, – сказала Валерія Дмитрівна. Сперечатись про город вона не стала.

– Гаразд, їдь у своє село! Тільки врахуй: ми тобі з городом допомагати не станемо!

– А я вас ні про що і не збиралася просити. Сама розберуся.

За два тижні Валерія Дмитрівна переїхала. Будинок виявився невеликим: дві кімнати, кухня та веранда, на якій можна було сидіти навіть у прохолодні вечори. За будинком тяглася простора ділянка, а за сусіднім парканом починався ліс.

Перші дні пішли на прибирання та облаштування. Валерія Дмитрівна розібрала деякі речі, а потім пішла прогулятися та познайомилася із сусідами. Коли всі справи зробила, вона нарешті витягла сумку, яку привезла з міста.

Христина приїхала до матері лише один раз. Оглянула хату, зазирнула в хлів, пройшлася ділянкою.

– Ну, нічого так, – оцінила вона. – Якщо добре попрацювати, вийде чудова дача.

– Обов’язково вийде, – усміхнулася мати.

Спочатку Валерія Дмитрівна дзвонила дочці майже щодня. Розповідала, як облаштовується, як познайомилася з сусідами.

Як одного разу заблукала дорогою в магазин і повернулася додому з банкою малинового варення: дорогу їй показала місцева мешканка, Ніна, і заразом покликала до себе на чай.

– Добре, мамо, – Христина притискала телефон плечем і застібала Ані куртку. – А огірки вже посадила?

– Поки що ні. Земля ще холодна.

– Ну, дивись.

– Встигнеться, – відповіла Валерія Дмитрівна і перевела розмову на Аню.

Через місяць дзвінки стали рідшими, і Христина списала це на господарство. А потім телефон Валерії Дмитрівни став недоступним.

Христина набирала номер уранці, потім увечері. Наступного дня спробувала знову. Відповідь була та сама.

– Дивно, – сказала вона чоловікові. – Мама навіть не передзвонює.

– Може, телефон зламався?

– У неї раніше такого не було.

– Подзвони сусідці. Теща залишала її номер.

Христина знайшла контакт та набрала.

– Алло, привіт! Тамара Юріївна? Це Христина, дочка Валерії Дмитрівни. Як там мати? Я їй котрий день додзвонитися не можу.

– Ой, привіт, Христино! Та начебто все нормально, вчора бачила її, коли в магазин ходила. Лише дивна вона у вас стала. Майже не виходить із будинку.

– Я її кликала прогулятися, пропонувала з городом допомогти, а вона відмовляється: справ, каже, повно. А які справи, якщо грядки навіть не скопані? Земля заростає, а їй хоч би що. Може, втомилася після переїзду? Ви б приїхали, відвідали її.

– Ось тобі й дача! – Христина поклала слухавку. – Ділянка заросла, мати сидить удома, телефон не бере. Завтра ж поїду.

Наступного дня Христина поїхала у село. Дорогою вона заїхала до господарського магазину і купила робочі рукавички та сапку.

Біля ґанку лежали акуратно складені дрова, доріжки були виметені. Двері виявилися замкненими.

– Мамо! Це я! Відчиняй!

Відповіді не було. Христина постукала ще раз і вже вийняла телефон, щоб зателефонувати сусідці, коли з-за дверей долинуло:

– Зараз, зараз! Хвилинку!

Клацнув замок, і двері відчинилися.

Валерія Дмитрівна стояла на порозі рум’яна, причесана, у новій домашній сукні, з м’якою вовняною накидкою на плечах. В руках вона тримала в’язання на спицях.

– Христино? Ти чого не попередила?

– Мамо, ти чому слухавку не береш? Я вже думала, що з тобою щось трапилося!

– Ой, вибач. Телефон розрядився, а зарядне я кудись прибрала, все ніяк не знайду. Проходь.

Христина увійшла до вітальні і поставила біля дверей пакет, з якого стирчав держак сапки. Кімната була заставлена ​​коробками та кошиками з різнобарвною пряжею.

Посеред підлоги стояла розкрита велика сумка, та сама з міської квартири, набита мотками. На дивані лежали в’язані пледи, на спинці крісла висіла дитяча кофточка, а на полиці тіснилися забавні зайці та ведмежата.

– Мамо, що це таке? – дочка здивовано оглядала кімнату.

– В’язання, – відповіла Валерія Дмитрівна і встромила спиці в клубок.

– Я бачу. Але звідки стільки пряжі? І де город? Де твої помідори, огірки? Ти ж заради цього хату купувала!

– Це ти вирішила, що заради грядок, – Валерія Дмитрівна глянула на пакет біля дверей. – А я не сперечалася. Хотілося переїхати спокійно без нової сварки. За містом я жити справді хотіла. Тільки город ніколи не був моєю мрією.

– А що було?

– Ось це, – вона обвела рукою кімнату. – Адже я все життя в’язати любила. Ти мала була, я тобі все сама в’язала.

– Тільки часу вічно не вистачало: петлі набереш, а завтра знову вставати о шостій. Хотілося, щоб хоч на пенсії можна було сидіти зі спицями до ночі та не дивитися на годинник.

– І ти мені нічого не сказала!

– А ти мене б почула? Адже ти відразу вирішила, що я буду вільна для вас.

Христина пройшлася кімнатою, заглядаючи в коробки.

– І що, ти це все сама зв’язала?

– Так. Спершу я витягла старі спиці, зв’язала плед, пару іграшок. Ніна, яка мене тоді додому довела, зайшла на чай, побачила зайців та попросила комплект для онуки. А потім виклала фотографії в місцеву групу. Так з’явилися перші замовлення.

Валерія Дмитрівна взяла зі столу планшет та показала дочці сторінку з фотографіями: дитячі комплекти, іграшки, шарфи, кардигани та светри з акуратними візерунками. Під кожною фотографією стояли опис та ціна.

– Гарно, мамо. Справді гарно.

– Мені й самій подобається. Ось цей кардиган замовили із сусіднього селища, а зайців попросили одразу шість штук для дитячого центру. Замовлення мені сюди пишуть на планшет, тому я й не помітила, що телефон сів.

– І ти на цьому заробляєш?

– Небагато. До пенсії збільшення. Частину відкладаю: хочу купити хорошу лампу та крісло, а то спина надвечір втомлюється.

Христина повернула планшет на стіл та сіла на край дивана.

– Мамо, нам справді важко. Іноді просто не знаю, як усе встигнути.

– Знаю, Христино. Сама так жила. Але я не можу знову влаштувати своє життя так, щоб все в ньому залежало від чужого розкладу. Допомагати я не відмовляюсь. Мені просто важливо, щоб мене запитували, а  не ставили перед фактом.

Христина не відповіла. З найближчої коробки виглядав білий рукав із вишитою квіткою. Вона потягла за нього і витягла маленьку кофтинку, що пожовкла на згинах.

– Ти її зберегла?

– А куди б я її діла.

Христина приклала кофтинку до себе – та не діставала їй і до ліктя, – засміялася і уткнулася матері в плече.

– Вибач, мамо. Ми тебе затюкали, так?

– Ну-ну, просто мені потрібний особистий простір, – Валерія Дмитрівна погладила її по спині. – Давай більше не будемо через це сваритись.

Вони ще довго сиділи у вітальні. Христина розпитувала матір про замовлення, про те, як вона вибирає пряжу, скільки часу йде на великий светр. Потім помітила на полиці маленького в’язаного зайця у жовтій сукні. На сукні була вишита літера “А”.

– А це для Ані?

– Звісно. Хотіла закінчити до дня народження. Тільки поки що не вирішила, чи пришивати бантик.

– Їй сподобається. Вона такі іграшки обожнює.

– Тоді передай їй, що бабуся незабаром приїде у гості. Погуляємо, чай поп’ємо. А якщо захоче, то покажу їй, як в’язати.

– Вона зрадіє.

Перед від’їздом Христя залишила матері свій зарядний пристрій і сама поставила телефон заряджатися. Пакет з сапкою вона віднесла в хлів: раптом знадобиться.

Наступні тижні вона кілька разів приїжджала в село разом із Анею. Одного разу з ними приїхав і Вадим: він привіз велику коробку і до обіду порався у вітальні, поки не зібрав крісло, а Христина поставила поруч високу лампу.

Шестирічна Аня з цікавістю розглядала іграшки, вибирала кольори пряжі та одного разу попросила бабусю навчити її тримати спиці.

Заєць у жовтій сукні, подарований їй на день народження, внучці дуже сподобався. І у бабусі з’явилися нові замовлення на схожих зайців від подружок Ані.

– Разом в’язатимемо, – Валерія Дмитрівна взяла товсті дерев’яні спиці і показала, як набрати перші петлі. У Ані раз у раз зісковзувала нитку, петлі виходили різного розміру, але бабуся не квапила її.

– Ось цю притримуй пальчиком. Ні, не так міцно, бо нитка не пройде.

– А якщо у мені не вийде?

– Вийде. Тільки не поспішай.

Христина сиділа поруч і дивилася, як дівчинка старанно повторює рух бабусі.

– Мамо, а ти зможеш наступного разу ведмедика зв’язати? Для племінника, Мишка, – спитала Христина.

– Зроблю, але спочатку шарфик закінчимо.

– Чула, Ань? Буде у тебе новий шарф.

– Рожевий! – одразу вирішила дівчинка.

Валерія Дмитрівна вийняла з кошика два клубки і поклала перед онукою.

– Тоді вибирай, який відтінок тобі більше подобається.

Аня потяглася до найяскравішого. Валерія Дмитрівна посміхнулася, і вони продовжили творити…

You cannot copy content of this page