Я поверталася додому затемно. Світло в під’їзді як завжди не горіло.
– Виродки, – вилаялася я. Ну не ліньки ж комусь лампочки щодня викручувати.
Підніматись пішки, на дев’ятий поверх мені не посміхалося. Доведеться підніматися ліфтом. При одній думці про нього мене мало не знудило. Брр! А що робити?
Сьогодні я дуже втомилася. На роботі повний капець, біганина. Ноги відвалюються!
Я натиснула кнопку ліфта і почала чекати. Очікування було недовгим. Освітлена кабінка ліфта мене приємно здивувала,- підлога була чиста, але найголовніше був відсутній стійкий запах се.чі.
Я увійшла в ліфт і натиснула на цифру дев’ять. Ліфт судомно смикнувся, і став повільно підніматися.
– Аби не застряг, аби не застряг, – шепотіла я.
Ліфт смикнувся, видав дивний звук і зупинився. Двері повільно, ніби знехотя роз’їхалися, випускаючи мене на волю. Уф! Немов камінь із душі впав.
Стоячи перед дверима своєї квартири я діставала з кишені піджака приготовлений заздалегідь ключ, і почула що хтось тихо підвиває і схлипує.
– Хто тут? – з переляком спитала я. Тиша. Я дослухалася, звук йшов зверху. Обережно з побоюванням я піднялася на технічний поверх.
Там, у кутку, стиснувшись у грудку, сиділа дитина. Зляканими оченятами-вишнями він дивився на мене, притискаючи до грудей сіру кішку.
Я присіла навпочіпки і обережно запитала.
– Ти, хто?
– Людське дитинча!
Приснув від сміху, я посміхнулася і запитала
– А ім’я в тебе є, людське дитинча?
– У всіх є ім’я.
– То як же тебе звати?
Дитина зацьковано і з недовірою дивилася на мене і мовчала.
– Мене звуть Олена! А тебе?
– Сашка!
– А що ти тут робила, Сашка? – Мені чомусь здалося, що переді мною дівчинка. – Чому плакала?
– А я не плакав, я пісню співав.
– Кому ти співала пісню?
– Не співала, а співав! Я хлопчик!
– Вибач, тут темно і я погано роздивилася тебе. То кому ти співав пісню?
– Дашці!
– Якій такій Дашці?
– Ну, як же ти не розумієш, – Дашка, це кішка! Їй було страшно та холодно. Тому співав їй пісню.
– Сашко, а Дашка напевно не тільки замерзла, вона ще й їсти хоче?
– Ага, – з радістю погодився він, але трохи подумавши, додав – і я теж!
– Підемо до мене в гості?
– А Дашка?
– І Дашку я теж запрошую у гості. Я простягла дитині руку, долонею вгору. Сашко недовірливо глянув спочатку на мене, потім на простягнуту долоню і кивнув головою.
– Пішли! – І простяг мені свою теплу, маленьку, тендітну ручку. Я взяла Сашка за праву руку, а лівою, він дбайливо притиснув до себе Дашку.
– Ну, ось ми і прийшли! – Сказала я коли ми опинилися біля дверей моєї квартири. Я відчинила їх і урочисто оголосила:
– Ласкаво просимо, дорогий друг Сашка, ну і ти, Дашка теж заходь!
– Хлопчик посміхнувся, і на його щоках стали помітні милі ямочки.
Я ввімкнула по всій квартирі світло. Ну, не люблю я темряву. Не боюся, а саме не люблю!
– Сашко, ходімо на кухню? Я така голодна! І Дашка, схоже, теж дуже хоче їсти.
– Ходімо. Знявши в коридорі сандалі, хлопчисько ввійшов за мною на кухню.
– Так.
Я дістала блюдце, налила в нього з пляшки молока, поставила його на підлогу. Сашко підніс кішку до блюдця і поставив її поряд.
Дашка зацьковано озиралася довкола. І вперто не хотіла лакати молоко.
– Не знаю, – я знизала плечима. А давай дамо їй ковбаси! Усі коти люблять ковбасу.
Я дістала з холодильника ковбасу, відрізала шматочок і простягла Сашкові. Сашко взяв запропонований мною шматочок, сів на підлогу поруч із кішкою і заглядаючи їй у вічі сказав.
– А ти хороша, кішки, вони до поганих людей не підуть! – впевнено промовив Сашко.
– Ага, гарна, давай зробимо так, поки я варитиму пельмені, ти помиєшся у ванній?
– А треба?
***
– Сашко, – я постукала у ванну, – я тобі футболку свою принесла, одягни чисте! Ти помився? – Пельмені вже на столі, поспішай.
Накривши стіл, я почала чекати свого маленького гостя. Мокрий, з волоссям, що стирчить на всі боки, в довгій, до п’ят футболці, в кухню увійшов Сашка.
– З легкою парою!
-Дякую.
Довго вмовляти його не довелося. Спритно забравшись на стілець, він узяв у руку виделку і жадібно взявся за їжу, обпалюючись і заплющую чи очі від задоволення.
Наївшись, він відсунув від себе тарілку, витер рота тильною стороною долоні і подивився на мене.
– Чай, будеш, чи сік?
– Сік, – махнув рукою убік.
– Так, зрозуміло. А що ти так пізно робив у чужому під’їзді? Чому не пішов додому?
– Мама!
– Чим далі, тим заплутаніше. Сашо, ти ж сам казав, у всіх є ім’я. Яке ім’я у твоєї мами?
– Я поки що точно не знаю.
– Буває. – Добре, пішли спати, завтра розбиратимемося.
– Олено, а може моя мама це ти?
Від таких слів я здивувалася. З дитбудинку він. Як же я одразу не зрозуміла. Не знаючи, що відповісти цій дитині, яка з надією і благанням дивиться на мене, я сказала
– Не впевнена, Сашко. Ходімо краще спати!
– Ходімо, – він допив сік, зліз із стільця, я взяла його на руки і понесла до кімнати.
Опинившись у мене на руках, він обхопив мою шию руками і притулився до грудей. Притискаючи до себе крихітне тільце, я відчула, як тремтить у грудях його маленьке серце. Я задихалася від сліз, що підступили до горла.
– Ну, Саню, приїхали! – Я розклала крісло ліжко, застелила його простирадлом, і поклала подушку. – Стрибай у ліжко!
Хлопчик спритно заліз у запропоноване йому ліжко, я вкрила його теплим пледом.
– Спи, – і поцілувала його в щічку.
– Посидь зі мною?
– Добре, я розповідатиму тобі казку, а ти засинай!
Довго розповідати мені не довелося, не встигла я розповісти про те, чим закінчилася зустріч Сірого Вовка та Червоної шапочки, як він заснув.
Я вийшла на кухню, зачинила за собою двері, відчинила вікно і задиміла. Господи, що мені тепер робити?
Виходу було два: відвезти його до найближчого відділу міліції й забути, і другий, – зробити так, щоб у маленького Сашка з’явилася мама.
На роль матері я не підходжу. У цей момент, наче грім серед ясного неба, телефонний дзвінок!
– Не сплю. – Щось трапилося? – Ну, як тобі сказати?
– Як є, так і скажи!
– Мамо, історія повторюється!
– Ти що?
– Ти пам’ятаєш, як у вас з’явилася дочка?
– Звичайно, Оленка, пам’ятаю, і треба сказати я жодного разу не пошкодувала про це. -:Ти, при надії?
– Ні, ти не чула, про що я говорила? Історія повторюється! – Я знайшла хлопчика, років п’яти, він з дитбудинку!
– Я зараз приїду!
– Не треба, давай завтра.
– Не сперечайся, я виїжджаю.
Сперечатись і справді було марно. Я загасила недопалок і стала чекати на приїзд батьків. У голову лізли різні думки.
З дитбудинку Сашко, з дитбудинку, як і я. Мені було трохи менше, ніж зараз йому, коли я пішла з дитячого будинку на пошуки мами.
Я довго блукала містом, заглядаючи в обличчя жінок, що проходять повз мене, і з надією запитувала чергову тітку:
– Ви не моя мама?
Жінки посміхалися, хитали головою і йшли геть. Темніло, я втомлена і голодна зайшла в під’їзд першого будинку.
Там, під сходами першого поверху, мене й знайшла мама. Мені пощастило, люди, що знайшли мене, були бездітні, вони вдочерили мене.
А тепер історія повторилася з точністю до навпаки. Тепер я маю стати мамою цьому малюкові.
Чому кинуті діти завжди шукають мам, які кинули їх, зрадили? Не знаю, на це питання немає відповіді!
Пролунав стукіт у двері. Я підійшла і подивилась у вічко. Там на майданчику, посміхаючись, стояли батьки, мої батьки. Я поспішила відчинити двері.
Щойно переступивши поріг квартири, мама сказала:
– Привіт, дочко, ну, розповідай, що там трапилося? Показуй хлопчика! Де ж він?
– Поїв і спить, там у кімнаті.
Батьки навшпиньки пройшли до кімнати. Подивившись на сплячого Сашка, вони разом зі мною пішли на кухню.
Там, за чашкою чаю, я розповіла все, що сталося цього вечора.
– Ось так, батьки! Я не знаю, що робити навіть!
– Що робити, що робити? Я завжди мріяв про сина, а ти Оленко, коли була маленька, завжди просила завести братика. Ось тобі й буде, братик!
-Володя! – Мама сплеснула руками!
– Ну що Володя? Ти пропонуєш відправити хлопця в дитбудинок?
– Ні, в жодному разі. Я просто не чекала від тебе такого! Ще раз…
– На тому і вирішимо! Завтра Оленка і я поїдемо в поліцію, напишемо заяву, поїдемо в дитячий будинок, все дізнаємося. І якщо він правда сирота, оформлятимемо усиновлення. А тепер усім спати!
Оце справи! Заварила я кашу! Вранці ми з батьком поїхали в поліцію. Там батько дізнався адресу дитячого будинку, з якого пішов на пошуки мами Сашко. У дитячому будинку нам дуже пощастило, директорка була на місці і навіть погодилася поговорити з нами.
– Здрастуйте, я Володимир Миколайович, батько назвав прізвище. У нашому невеликому місті батька знали та поважали багато хто. Я до вас із приводу зникнення вашого вихованця Олександра Васильєва.
– Сашко знайшовся? З ним все гаразд!
– Ну, щоб не вийшло так, що ми говоритимемо про різних Олександрів Васильєвих.
Порившись у картотеці з особистими справами вихованців, директорка простягла нам фото. На ньому був наш Сашко.
– Розкажіть нам про нього! – попросив батько.
– Що розповідати? Все як у всіх, мати народила, кинула у пологовому будинку, потрапив до будинку малюка, був усиновлений у віці пів року.
– Не знаю, що вже там у названих батьків сталося, тільки батько їх покинув, а мати не придумала нічого кращого, як урвати собі віку.
– Чим вона, скажіть, думала? Га? А про дитинку вона подумала? Ні! Ото й воно! Він кричав майже дві доби, доки сусідам не набрид.
– Викликали вони дільничного, відчинили двері, а там матір нежива лежить, а Сашко поруч повзає. Голодний, холодний, забрали його з дому, до нас привезли. Ось такі справи, – двічі його зрадили, двічі кинули! А ви чому питаєте? Вам навіщо?
-Та ось, усиновити з дружиною хлопця вирішили, донька виросла, а у нас сили є поки що, піднімемо дитину!
– Вибачте, я не знала. Це зовсім змінює справу. Записуйте, які вам знадобляться документи.
Вона диктувала, батько старанно записував. Закінчивши з паперами, батько запитав директорку.
– А можна Сашко у нас до усиновлення жити буде?
– Ну, взагалі-то не можна. Але закони і створено для того, щоб їх порушувати. Хай поживе. Намагатимуся вам допомогти і швидше оформити усиновлення.
– Дякую, дякую. І до найближчого побачення.
Попрощавшись, ми поїхали додому. Усю дорогу ми мовчали, кожен думав про своє. Вдома на нас чекав сюрприз. Я ледве торкнулася кнопки дзвінка, як двері відчинилися і назустріч мені, немов куля вилетів Сашко.
– Оленко, у мене мама знайшлася!
Ніколи не забуду його променистих очей, і тремтячого від радості голосу.
– Це ще не все, братик, у тебе не тільки мама знайшлася, а й тато.
Батько, що стояв за моєю спиною, сів навпочіпки і поманив Сашка рукою до себе.
– Іди сюди, синку!
– Тату, татко, миленький! Де ж ви так довго були з мамою? Я вас шукав, я на вас так чекав.
У мене на очі навернулися сльози. Мама стояла й плакала.
– Ну, що ви плачете? Радіти треба, а ви плачете!
– Не буду, синку, не буду.
– Сашко, а знаєш, хто це? – Батько показав на мене пальцем.
– Хто? – пошепки спитав Сашко.
– Твоя сестра…
Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання!