– А чи не надто дорого для семи років дарувати телефон? Це повинні батьки купувати? – Дорого? Тобі не дорого. Ти працюєш у найбільшій компанії нашого міста. Там зарплати, про які можна лише мріяти. Могла просто гроші у конверті подарувати. За себе та за маму

– Ірино, тебе запросили на день народження Вірочки?

– Ні, мамо, не запрошували. Я про це навіть не думала. Це ж дитина, там свої близькі люди, у Вірочки свої подруги. Це її свято. Я їй майже чужа тітка.

– Рідна, зовсім не чужа.

– Мамо, ми і з Лізою не особливо спілкувалися. У школі лише “привіт” і все. Ти і мати Лізи троюрідні сестри, а ми з Лізою… не знаю хто, ну Вірочка мені якась племінниця на сьомій воді від киселю.

– Сьома вода на киселі.

– Перестановка слів сенсу не змінює. Вони ніколи не запрошували мене, щось змінилося?

– Ти тепер живеш практично поряд. Навчання у тебе скінчилося, працюєш. Ти зараз собі можеш багато дозволити. Раніше всі разом збиралися, ось вони вирішили відродити традиції. Велика родина. Треба жити дружно.

– Але мене ще не запрошували.

– Запросять.

– А чому вони спілкування хочуть із дитячого свята відновити? Можна було б із Нового року. Оце було б справжнє сімейне свято. У мене ще дітей немає, начебто й не місце мені там.

– Місце. З чогось треба починати. І подарунок хороший приготуй, не ганьби нас.

– Ти про що?

– Пристойний подарунок. Вірочці сім виповнюється, до школи піде. Може, до школи щось, я не знаю.

– Мамо, мені на день народження було не цікаво отримувати альбоми та фарби. Школа школою, а день народження окремо. Я подумаю, але мене ще не запрошували. І взагалі, я б не хотіла йти.

– Ліза хоче з тобою потоваришувати. Вона сама казала.

***

Ірина та її мама прийшли на день народження Вірочки. Мама хотіла просто поспілкуватися з ріднею, адже раніше чудово дружно жили.

Ірина практично нікого нормально не знала, у дитинстві уваги не звертала, а потім на навчання поїхала. Роки пролетіли, всі забулися, виросли, постаріли.

– Проходьте, проходьте. Вірочка в кімнаті з дітьми, а ми тут по-родинному на кухні посидимо, – сказала Ліза. – Ми з тобою та наші мами.

– А решта гостей ще не підійшли?

– А більше нікого не буде. Лише ми.

– А мама казала, що всі родичі будуть.

– Ми хотіли, але потім передумали. Це ж дитяче свято, Вірочка сама запросила подружок. Ми ж тепер поряд живемо, будемо дружити.

– Вірочка, вийди на хвилину. Тітка Іра та тітка Марія прийшли. Привітайся.

– Здрастуйте.

Іра та її мати привітали дівчинку та вручили подарунки.

– До школи? У мене вже цілий стіл забитий цим барахлом. Хіба вас мама не попередила?

– Вірочка, так не можна поводитися!

– Ти сама обіцяла!

Ірина вручила свій подарунок – картина за номерами та алмазна мозаїка.

– Я не знаю, що ти більше любиш, тож купила…

– Нічого не люблю. Хочу телефон! Мама обіцяла.

– Мама обіцяла, значить купить.

Вірочка тупнула ніжкою і побігла до дітей. За столом стало тихо. Ліза мовчала, Ірина теж не знаходила слів. Що тут скажеш? Чай пили мовчки.

– Мамо, нам час. Мені треба підготуватися, на роботу завтра раніше, ніж зазвичай потрібно вийти.

– Вже йдете? Ніяково вийшло, але Вірочка у нас така. Хоче свій телефон. Ви наступного разу питайте, або я сама говоритиму.

– А чи не надто дорого для семи років дарувати телефон? Це повинні батьки купувати?

– Дорого? Тобі не дорого. Ти працюєш у найбільшій компанії нашого міста. Там зарплати, про які можна лише мріяти. Могла просто гроші у конверті подарувати. За себе та за маму.

– А… Мамо, ходімо.

– До зустрічі. Вибачте, що так вийшло. Наступного разу попередимо. А то й Вірочка незадоволена, і вам ніяково.

– До зустрічі.

***

– Мамо, що це було? Уся дружна сім’я?

– Я не знала, й не думала.

– Сподіватимемося, що твоє шкільне барахло стане у пригоді. А мої подарунки можна продати. Торт був так собі, їсти хочу.

– Поїхали до мене, у мене котлети та олів’є.

– Майже новий рік. А холодця нема?

– Є!

– Значить, свято буде. Більше жодних спільних свят із твоїми родичами. Мені цього вистачило…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!