Як же сумно часом усвідомлювати дітям, що їхній батько став старим. Особливо тим, у чийому житті батьківська роль була мінімальною. Усі турботи та проблеми були покладені на крихкі плечі матері чи інших родичів.
Але де ж був у цей час тато? Чи заслужив він те, як вчинили з ним його сини?
Пара Олександра та Марини вважалася найкрасивішою у своєму селі. На дівчину заглядалося багато парубків, але закохатися її випало у хлопця хоч і чарівного, але дещо безвідповідального. Мати від цього шлюбу її відмовляла:
«От же ж потрібний тобі цей Сашко. Шалопай він ще той, тільки сліпий цього не помітить. А якщо ти думаєш, що шлюб його змінить, то ти помиляєшся, доню. Дуже сильно помиляєшся».
Марина батьків не слухала, хоч вони й далі сватали їй інших хлопців.
«Вітя – добрий, скромний хлопець. Юрко, що у сільраді працює, вихований, ввічливий завжди. Ні, тобі цього шибайголову подавай», — голосив тато Марини.
Та тільки дівчині всі нотації рідних були байдужими, коли вона знову і знову зустрічалася з Сашком. Як знати, чому такий вітряний хлопець зробив пропозицію дівчині. Але вона без роздумів цю пропозицію прийняла.
Рожеві окуляри Марини справді почали розбиватися вже у перші місяці шлюбу. Її чоловіка не змінила навіть новина про те, що дружина носить під серцем їхнього первістка.
Сашко так само активно відпочивав із друзями, а іноді й з подругами. Марина спершу намагалася тримати обличчя і виходила на тусовки із чоловіком. Але через цікавий стан нічні гулянки невдовзі довелося припинити.
Роки йшли, а життя цієї пари складалося дивним чином. Сашко гуляв та відпочивав. Працював то там, то там. Марина народила спочатку Микитку, а через 2 роки ще й Тараса.
Дітей вона любила, але чоловікові намагалася приділяти уваги значно більше. Щоб не допустити появи в житті горе-чоловіка інших жінок, Марина завжди намагалася бути з ним і повністю відповідати його ідеалам.
«Навіщо мені дружина, яка не радуватиме мене?» — постійно повторював Сашко.
Не дивно, що з часом Микитка і Тарас стали жити з батьками Марини. Бабуся і дідусь, що раніше так хаяли дочку за її легковажність, знайшли у своїх онуках справжню втіху.
Хлопчики були не по роках розумні та спокійні. Ніколи зайвий раз не турбували пару старших людей. Дійшло до того, що одного разу Тарас назвав свою бабусю “мамою”.
Допомоги з боку Сашка батьки Марини не чекали. Зрозуміло, сімейка виявляла якусь ініціативу, але далі порожніх слів справа не заходила. Бабуся з дідусем повністю забезпечували хлопчиків і вирощували їх немов рідних синів.
Біологічна мама на миттєвості з’являлася у житті Микити і Тараса, але зрідка. Діти не приділяли особливого значення цій жінці.
Стороною пройшов повз них і той факт, що Сашко втягнув дружину в якісь сумнівні розбірки. Надворі стояли суворі 90-ті, тому було не дивно, коли життя Марини раптово і трагічно обірвалося. Батьки дівчини розлютилися на її недбайливого чоловіка і заборонили йому наближатися до дітей.
«Та боляче вони мені потрібні, ці спиногризи», — байдуже відповів Сашко.
Завдяки хорошому вихованню та справжній сімейній теплоті обидва хлопчики виросли здоровими та успішними парубками. Вони завжди допомагали своїм дідусю та бабусі. Поки одного дня Микиті не зателефонував незнайомий номер:
«Микитонько, я твоя тітка Віра, двоюрідна сестра Сашка. Дуже потрібно, щоб ти своєму батькові підсобив. Може, грішми небагато. А то йому тяжко по життю дуже, а ви з братом зовсім від нього відвернулися. Як не рідні просто».
Але Микита був із таких людей, яким палець у рот не клади. Він негайно розшукав адресу, де мешкав його біологічний батько, взяв брата і приїхав «знайомитися» з родичем.
Хлопців зовсім не здивував аромат, який панував у бідній квартирі. Батько не розлучався з обіймами зеленого змія. Понад те, хлопці з’ясували, що він отримує допомогу від держави. Яку благополучно забирає ця тітка Віра.
«Як це батька до інтернату? Та ви що з глузду з’їхали, мажори зачухані? Ви як так смієте з батьком чинити?! Він вам життя дав, а ви охламони невдячні! Та щоб ви були прокляті, навіщо я тільки дзвонила вам!» — кричала тітка Віра на весь поверх, коли Микита озвучив свій план дій на найближче майбутнє.
Родичі по батьківській лінії намагалися атакувати сім’ю Тараса і Микити щосили, але парубкам все було байдуже.
«В інтернаті про нього подбають. Так він буде ситим і чистим хоча б», — тихо міркував Тарас.
«Мені, чесно сказати, ще й за інтернат платити і задарма не здалося. Але це, принаймні, людський вчинок. Ця тітка Віра тягнула б що могла б до кінця спочатку батьківських днів, а потім і своїх із нас не злізла б. Дай грошей, Микитонько. Ти виріс і заробляти навчився, тепер ми тобі на шию виліземо і звісимо ніжки», – сказав Микита, як відрізав.
Братам щиро здавалося, що їхній варіант більш гуманний, ніж той, що вони пережили. Дві маленькі дитини, кинуті на свавілля долі. Доки не прийшли справжні батьки, що виростили їх і поставили на ноги.
І вік бабусі та дідуся не став перепоною на шляху до звання «найулюбленіші батьки». Їх Тарас та Микита поважають як нікого іншого.
