Нас запросили на день народження до дитини, точніше сказати до племінника. Я не надто зраділа, я не тому що не люблю дітей брата мого чоловіка, а тому, що їх свята влітають нам м’яко кажучи в копійчину.
Та і крім того, я не сильно люблю наїдатися м’ясом, а потім лежати і крехтати від того що буде боліти шлунок чи ще щось.
Але іти треба обов’язково, тому я зібралася з силами, поклала в конверт гарну суму пішла з дітьми в гості, чоловік мав би прийти разом з нами але відразу з роботи.
Ми прийшли раніше, мій благовірний спізнювався, тому довелося йти без нього, чого я теж не дуже люблю.
В цілому, зайшли ми в будинок, поздоровили дитину, дали батькам конверт з сумою в 1000 гривень, а малому подарували машинку на пульті, хоч і не сильно дорогу, але красиву.
В мене наприклад так прийнято, що навіть якщо я дарую гроші, то солодощі і іграшка дитині всеодно мають бути присутніми. Гроші батьки можуть потрапити на ті потреби, що їм необхідно, а от свято у дитини забирати не варто.
Словом солодощі закінчилися дуже швидко, а машинку він зламав за лічені хвилини. Ще я принесла торт великий, кілограм на 4-5, розуміла, що дітей буде багато. І тут в самий розгар свята поки господарі були на кухні заходить мій чоловік, бере мене за руку і разом з дітьми виводить з квартири не прощаючись ми йдемо додому.
І тільки коли вдома ми вже вклали спати діток, він розповів мені що почув випадково розмову про те, що ми могли б і більше подарувати, скнари якісь.
Мені так образливо стало, не те слово. Я рахую, що подарунок має йти від щирого серця, а не дарувати те, що хоче мама чи тато.
Ми даруємо враховуючи свої можливості, та і а цілому влетіли на подарунок в 2700 грн, хіба це мало? Аби нам таке дарували ще. Але саме цікаве це те, що ніхто навіть не подумав запитати як ми і чому втекли нікому нічого не сказавши.
