Сусідка Ніна Павлівна, наче тінь, з’явилася біля хвіртки, саме коли Аліна ставила важкий пакет із саджанцями на землю. Жінка озирнулася, ніби боялася, що її слова почує навіть паркан, і заговорила швидко, ледь чутно, ковтаючи закінчення слів.
— Аліночко, я ж не з тих, хто язиком меле, ти ж мене знаєш. Але по середах у вас тут біля хвіртки машина стоїть…
Аліна навіть посміхнулася. — То ж наша автівка, Ніно Павлівно. Не привид якийсь.
Сусідка хитро примружилась. — Наша, то наша. От тільки за кермом Ромко, а поруч із ним — дівчина. Брюнетка. І вони, повірте, не картоплю копають.
Аліна тоді розсміялась. Сміх вийшов якийсь сухий, різкий, наче тріска. — Ніно Павлівно, ви чарівні. Мій Роман по середах, як він сам казав, рятує світ.
— Ну от і рятує, — відрізала сусідка. — Одну конкретну громадяночку. Третю середу поспіль.
Аліна підняла пакет і подякувала. Коли вона йшла до будинку, всередині щось наче тихо осіло, мов пил після різко зачинених дверей. Вона сіла на сходинку, але в голові рахувала не зради. Вона рахувала платежі.
П’ять років шлюбу. Дітей поки не планували: спочатку навчання, потім «треба рік пожити для себе», потім «ще два». Жили розкішно: гори, море, веселі компанії, легкі заробітки — жодних зобов’язань. Дідова трикімнатна квартира в місті, власна, без плати за оренду. Меблі там були такі добротні, наче дідусь збирався жити вічно.
Та потім дідусь після операції почав занепадати, пересів в інвалідний візок, і матір забрала його до себе. Квартиру не переписували, просто віддали Аліні з Романом. І саме тоді Романа почало мучити власне самолюбство.
— Я у твоїй квартирі ніби нахлібниця, — скаржився він тоді. — Друзі глузують: мовляв, розлучайся, ми її відіб’ємо, у неї ж усе є.
— Твої друзі багаті на жарти, — відповіла Аліна. — А на все інше — геть бідні.
— Алю, я серйозно. Хочу свого. Давай візьмемо дачу в іпотеку. Трава, свіже повітря, гойдалки. А потім і діти.
Ось на цьому слові він її й підчепив. Прямо як на гачок.
Іпотеку на дачу оформили на його матір, Тамару Сергіївну, бо лише у неї була бездоганна кредитна історія. Сам Роман мав таку, що йому й монітор у розстрочку не дали б: брав раніше, повертав як доведеться, а доводилось здебільшого кепсько.
— Схема проста, — пояснював він, недбало малюючи пальцем у повітрі. — Батьки продають гараж і машину, вносять перший внесок. А ми вже гасимо щомісячні платежі.
— «Ми» — це дуже цікавий займенник, — прохолодно зауважила Аліна. — У мене вже й так автокредит висить.
— Ну, ти ж не одна! Я теж вкладаюсь! — обурювався він.
— Романе, ти вкладаєшся ентузіазмом. А його, на жаль, у касі не приймають.
Тоді він демонстративно образився, зачинився у кімнаті. Ввімкнув свій потужний комп’ютер, який нібито купив «для роботи», і до самої півночі нищив монстрів, зручно вмостившись у кріслі, що коштувало половину її зарплати. Вранці він приніс їй сніданок і знову промовив те чарівне слово — «діти». Вона здалася.
Пів року все йшло гладко. Щомісячний платіж по іпотеці відлітав першого числа, і, якщо чесно, переважно з її картки. А потім настала та сама середа, і Аліна поїхала зовсім не туди, куди планувала.
Хвіртка на дачі була лише прикрита. Машина стояла біля сараю. У маленькому будиночку стояв стійкий запах чужих парфумів — солодких, дешевих і надто настирливих. Аліна дістала телефон, увімкнула запис і штовхнула двері кімнати.
Ковдра смикнулась. З-під неї визирнули дві голови: його — з пасмом волосся, що прилипло до чола, і її — брюнетки, очі якої стали круглими, наче дві монети.
— Алю! Алю, ти не те подумала! — Роман підскочив, натягуючи ковдру до горла, як ображена панночка.
— Я взагалі поки що нічого не думала. Я тільки зайшла. Ви, до речі, можете й далі, я не горда.
— Припини знімати! Прибери телефон! Ти що робиш?!
— Архівую. У тебе ж пам’ять погана, потім скажеш, що нічого й не було.
Брюнетка метушилася, виплутуючись із простирадла і хапаючи одяг з підлоги, дихала часто й гучно. Роман забекав — інакше цей звук і не назвеш.
— Це нічого не значить! Алю, це взагалі випадковість! Це помилка!
— Третя середа поспіль — це вже не помилка, Романе, це абонемент.
— Хто тобі сказав?! Сусідка ця стара?! Вона бреше!
— Вона так детально бреше, що за її свідченнями я знайшла навіть твої шкарпетки під столом. Твої, між іншим.
Аліна не кричала. Вона стояла у дверях, спокійна та незворушна, і це було набагато гірше за будь-який крик. Поки ці двоє поспішно одягалися, вона відкрила у телефоні онлайн-сервіси і кількома дотиками пальця зробила кілька кліків.
— Не поспішайте, — сказала вона, піднімаючи погляд. — Одягайтеся спокійно. Я вже йду. А заяву на розлучення я вже подала.
Брюнетка ахнула, похитнулася і м’яко, обережно осіла на підлогу.
— Їй погано! Алю, їй погано, допоможи!
— У неї є ти. Ти ж рятівник. По середах.
В машині Аліна посиділа хвилину, поклавши руки на кермо. Потім набрала матір Романа. Голос у неї не здригнувся жодною літерою.
— Тамаро Сергіївно, добрий день. Я вам зараз відео надішлю. Подивіться до кінця, там найцікавіше на другій хвилині.
— Алю, яке відео? Що сталося?
— Ваш син під ковдрою. Не сам. Я вже подала на розлучення. Готуйте диван сину.
— Господи… Алю, почекай, куди я його… у нас же дві кімнати, у другій Діна…
— От з Діною й вирішуйте. Вона за свою кімнату боротиметься хоробро, я в неї вірю.
Далі Аліна не телефонувала нікому. Крім майстра.
Майстер прибув десь за годину, і вже за двадцять хвилин новий замок було встановлено. Він, до слова, поскаржився, що за останній тиждень це вже четвертий такий виклик. Аліна розрахувалася, міцно причинила за собою двері й попрямувала до кімнати. Там вона почала рахувати вголос.
Шість платежів за іпотеку. Додамо сюди страховку. І ще гроші, які регулярно зникали з її картки, бо у Романа щоразу була “тимчасова осідання”. Вона обвела поглядом його комп’ютер, робоче крісло, монітор.
— Це моя компенсація, — прошепотіла вона в порожню кімнату. — Чистий розрахунок.
А потім, не гаючи часу, почала стягувати всі його речі в одну купу посередині кімнати. Жодної акуратності. Штани, футболки, книжки, всілякі зарядки, кабелі, черевики, кросівки, дезодоранти. Навіть грамоти за якісь давні турніри, старий шолом та порожні коробки. Купа вийшла значна, майже до пояса.
Далі Аліна набрала Кирила — колишнього друга Романа. Колись у них розгорівся великий скандал через спільний проєкт, і хто кого тоді “кинув”, так і не з’ясували, але й вітатись вони з тих пір перестали.
— Аліно? Це ти? — здивовано промовив він у слухавку.
— Я. Кириле, мені потрібна допомога — пара міцних рук і місткий багажник. Треба відвезти речі Романа на дачу.
— А де ж сам Роман?
— В процесі пояснень зі світовою спільнотою. Якщо його на дачі не буде — просто перекинь мішки через паркан.
На тому кінці дроту запала коротка, але дуже задоволена пауза.
— Через паркан, — повторив Кирило, і в його голосі відчувалася якась непідробна ніжність. — Я навіть фото тобі надішлю. Для звіту.
Він приїхав вже за двадцять хвилин і працював так завзято, що Аліна стояла поруч і мовчки відчувала глибоку повагу. Пакети швидко наповнювалися, вузли міцно зав’язувалися, а ходки робилися по два мішки за раз. За годину кімната спорожніла. Залишилися лише комп’ютер, крісло і монітор — і порожній прямокутник пилу на підлозі, де колись стояли його численні коробки.
Машина Кирила від’їхала, і майже одразу внизу грюкнули інші двері. Аліна почула кроки на сходовому майданчику, а потім скрегіт ключа в замку. Ключ не підходив. Скрегіт став роздратованим.
— Алю! Алю, відкрий! Ключ не працює!
— Ключ справний. Просто замок інший.
— Ти що, замок поміняла?! Ти це серйозно?! За чотири години?!
— За дві. Майстер був вільний.
— Відкрий негайно! — Він вдарив долонею по дверях. — Це мій дім також!
— Це квартира мого діда, — спокійно відповіла Аліна. — Ти був у ній гостем. Дуже затяжним гостем, але з дивовижно короткою пам’яттю.
Вона відчинила двері, залишивши їх на ланцюжку. Роман стояв блідий, із подряпаною шиєю, весь спітнілий — було видно, що батьки вже встигли з ним “поговорити”. Він скидався на побитого пса, але пса, який ще міг вкусити.
— Навіщо ти матір усе це втягнула?! Чого відео їй надсилала? Ти що, глузду втратила?!
— Вона поручитель твоєї біографії, Романе. Нехай знає, за що платить.
— Ти мене зганьбила! На весь світ!
— Світ вузький: лише три людини. Решту ти зганьбив сам, особисто, по середах.
— А де ж мої речі?! — Він намагався зазирнути крізь щілину в порожній коридор. — Алю, де мої речі?!
— На дачі. Ти їх так любив — тепер будете разом.
— Хто відвіз?!
— Кирило.
Роман аж задихнувся. Його обличчя вкрилося червоними плямами, а голос перетворився на вереск:
— Кириле?! Ти покликала Кирила?! Ти зробила це навмисне! Ти мстива! Ти… ти…
— Обережніше, Романе, слів у тебе небагато, а вечір довгий. Побережи їх.
— Алю, послухай! — Він раптом змінив тон, зашепотів, притулившись до щілини. — Ну, було й було! Один раз! Ну, хай два! Нічого ж не розвалилося! Квартира на місці, машина на місці, все як було! Алю, давай без дурниць!
— Усе на місці. Тільки ти вже зовні. Дрібниця, але яка різниця.
— Ти не маєш права мене виганяти!
— Маю. І, що важливіше, вже вигнала.
Він замовк, важко дихаючи. І раптом в його очах майнуло щось інше — не сором, не біль. Чистий розрахунок. Він облизнув губи і запитав — тим самим голосом, заради якого варто було прожити ці п’ять років, щоб почути його:
— То ти йдеш? А хто тоді іпотечний кредит за батьків тягтиме?
Аліна зняла ланцюжок. Відчинила двері. І вдарила його по обличчю — раз, другий, третій. Не дуже сильно, але чітко. Як ставлять крапки.
— Прийшов до тями?
— Ти… ти збожеволіла…
— Я привела тебе до тями. Ти питав про кредит, а не про дружину. Уточнюю: дружина — це була я.
— Алю, але ж платіж першого! — Він схопився за дверний одвірок. — Мати панікує! Батько гараж продав! Машину продав! Вони все вклали!
— Дуже красиво. Вони вклали, я платила, ти користувався. Струнка схема, тільки зайва ланка — це ти.
— Ми ж разом брали!
— Оформлено на твою матір. А хто гасив? Скажи вголос, я запишу, мій телефон до такого вже звик.
Він мовчав.
— Тепер це твої клопоти, Романе. Усі три: і дача, і платіж, і та брюнетка.
— Ти… ти не можеш так! Ти ж мене ні з чим залишаєш!
— Я залишаю тобі рівно те, що ти обрав у середу. Не скаржся, вибір був твій, я навіть не голосувала.
— А комп’ютер?! Де крісло, монітор?!
— У рахунок тих шести платежів. Вважай, ти вніс перший внесок у сімейний бюджет. Заднім числом, але хоч так.
— Я заберу!
— Спробуєш. Це буде твій найцікавіший проєкт після того, який ви з Кирилом ділили.
Він відкрив рота, щоб закричати, але кричати було нікуди: двері зачинилися. Аліна двічі повернула новий замок і постояла, слухаючи, як він ще кілька хвилин говорить у порожнечу сходової клітки, а потім спускається вниз, зачіпаючи сумкою поручні.
На дачі було тихо і гидко. Мішки лежали біля ґанку рівним рядком — Кирило виклав їх акуратно, мов експонати. Один таки перекинув через паркан, просто з принципу.
Ромко, важко дихаючи, затягнув мішки всередину. Коли він опустився на диван, помітив зім’яте простирадло і чужу шпильку. Від озера тягнуло противним запахом болота та хмарами мошкари. Звіроферма, що розташувалася за півкілометра, щедро дарувала свій «аромат». До кімнати залітали жирні, нахабні мухи й тут же сідали Ромкові на обличчя, не звертаючи уваги на його роздратовані рухи.
Він завжди ненавидів цю дачу. Завжди. Тут не можна було відпочити — лише чулися дратівливі звуки та відчувався неприємний сморід. А тепер він отримав її цілком, разом з усіма зобов’язаннями по щомісячному іпотечному платежу. Він так домагався її, щоб не почуватися нахлібником у дідовій квартирі Аліни, — і тепер ця «свобода» стала його тюремним терміном.
Телефон задрижав у руці. Дзвонила мама.
«Ромко, ти де?» — пролунав стурбований голос Тамари Сергіївни.
«Тут, мамо, на дачі. Тепер це моя офіційна адреса», — глухо відповів він.
«Діна сказала, що кімнату не віддасть. Вона так кричала, Ромко! Навіть свої речі до дверей присунула, щоб ти не зайшов».
«Мамо, я ж не прошу її кімнату», — спробував пояснити він.
«А що ж нам робити першого числа? Ти взагалі розумієш, що першого, Ромко?» — голос матері перетворився на благання.
«Розумію, мамо, розумію», — тихо промовив він, усвідомлюючи всю безвихідь ситуації.
Він поклав слухавку. Погляд його ковзнув по мішках, потім затримався на зім’ятому простирадлі, і знову повернувся до мішків, що мовчазно чекали своєї долі. Та тут на нього накотилася друга хвиля усвідомлення, набагато страшніша за фінансові зобов’язання. Брюнетка, з якою він зраджував Аліні, виявилася заміжньою. У неї був чоловік — звичайний, спокійний, який абсолютно ні про що не підозрював. І найгірше — Аліна мала відеозапис їхньої «справи».
Він машинально потягнувся до телефону, щоб набрати її номер — не Аліни, а тієї іншої. Абонент була поза зоною досяжності. Він набрав знову. Ще раз, і ще. Рука почала дрібно тремтіти. Ромко сидів у темряві, відмахуючись від набридливих мух. Тепер він благав лише про одне: щоб вона відчепилася. Щоб не дзвонила. Щоб її чоловік ніколи, ніколи не побачив ті дві хвилини відео, які Аліна так вправно зафільмувала.
Ще недавно він мав усе: затишну дідову квартиру Аліни, саму Аліну, її машину, її безмежне терпіння, її стабільні щомісячні платежі по іпотеці. Все стояло міцно, наче стіни. А потім щось його смикнуло — саме в ту злощасну середу, і ті стіни, його стабільне життя, розсипалися вщент за один єдиний день.
Тим часом Аліна сиділа на підлозі у спорожнілій кімнаті, притулившись спиною до стіни. Вона розмовляла з матір’ю на гучномовці.
«Алю, як ти?» — занепокоєно запитала мама.
«Дивно, мамо. Я ніби дихаю глибше, ніж раніше».
«Дідусь питає, чи все ти правильно зробила», — продовжила її мама.
«Передай йому: замок чудовий, німецький. Він точно схвалить», — з легкою усмішкою відповіла Аліна.
Мама на мить замовкла, потім коротко і сердито схлипнула.
«А як же цей іпотечний кредит за дачу? Вони ж тебе замучать дзвінками, Алю!»
«Замучать — заблокую. Мамо, я шість місяців платила за чужу совість. Досить! Совість — це не іпотека, її за іншого не виплатиш», — впевнено промовила Аліна.
«Він обов’язково повернеться, Алю, буде просити».
«Звісно, повернеться. Із квітами і, мабуть, зі списком тих самих платежів», — іронічно відповіла Аліна.
«І що ти робитимеш?»
«Скажу йому: «Романе, ти переплутав. Я була твоєю дружиною, а не поручителем». Аліна гірко усміхнулася.
«Він знову нічого не зрозуміє. У нього на слово «люблю» якась алергія, а на слово «перше число» — справжній рефлекс».
Аліна підвелася, пройшлася по квартирі, відчуваючи легкість у кожному кроці. Відчинила вікно, впустивши в кімнату вечірнє тепле повітря. З вулиці долинув чийсь безтурботний сміх.
«Мамо, а знаєш, що найсмішніше? Він не питав «пробач» чи «чому ти так вчинила», навіть не поцікавився «як ти почуваєшся». Він спитав: хто ж тепер тягнутиме іпотечний кредит за дачу?»
«Господи…» — прошепотіла мама.
«От я й відповіла. Той, хто його брав. По середах». Вона подивилася на порожнє місце, де щойно стояли його коробки, і подумала не про платежі, а про те, що цю кімнату можна перефарбувати. У світлий, приємний колір. І повісити гарну полицю.
Телефон пискнув: прийшли фотографії від Кирила. Мішки біля ґанку, акуратно вишикувані в рядок. І один — за парканом, у траві, як останній штрих. Аліна подивилася на них і коротко засміялася. Цього разу сміх був зовсім інший — щирий, живий.
