– Розмова до тебе є на мільйон, сестричко! – тихо, майже пошепки сказала Клава, чіпко схопивши мене за лікоть і відводячи до спальні.
На той вечір у нас із чоловіком Ігорем були зовсім інші плани. Ми збиралися просто подивитися телевізор і раніше лягти спати – тиждень видався важким.
Але близько сьомої вечора в домофон наполегливо подзвонили. На порозі стояла Клава зі своїм новим чоловіком Глібом.
Ми Гліба до ладу і не бачили жодного разу. Клава розлучилася зі своїм «олігархом» менш як рік тому, погорювала трохи для пристойності, а тут – бац! – І вже нове свідоцтво про шлюб.
Гліб виявився чоловіком галасливим, з червонуватим обличчям і хитрими очима. Від нього вже трохи віяло хмелем.
– Ми повз проїжджали, та подумали, чого це ми до рідні не заходимо? – Клава безцеремонно пройшла до передпокою, скидаючи чобітки. – Познайомимося хоч по-людськи!
Я зітхнула та пішла на кухню. Гості… таки. Благо, завжди готую із запасом, тож печені по-домашньому вистачило на всіх.
Виставила на стіл банку солоних огірків, нарізала сало, дістала заначку чоловіка – пляшку гарного міцного. Я бачила, як у Гліба загорілися очі, побачивши напій.
Поки наші мужики на кухні знаходили спільну мову, супроводжуючи кожну чарку гучним сміхом, Клава почала підозріло поглядати на мене. Нарешті, коли Гліб завів ще одну історію, Клава поманила мене пальцем.
Вона відвела мене в спальню, щільно зачинила двері та присіла на край ліжка.
– Як там бабулька наша? – спитала Клавка і посміхнулася.
У мене всередині тьохнуло. “Бабулька наша”. Останні три роки ні Клава, ні наша мати навіть не питали про здоров’я бабусі Ганни.
Все почалося, коли у бабусі трапився перший напад. До цього вона була потрібна всім – енергійна, міцна, вона і на дачі гарувала, і банки з соліннями нам сумками передавала.
А скільки разів мама і Клавдія бігали до неї зі словами «дай грошей до зарплати», – і не порахувати. Бабуся ніколи не відмовляла.
Але як тільки здоров’я її дало збій, як тільки вона перетворилася з «помічниці» на людину, якій потрібна допомога – вона раптом стала тягарем.
Моя мама, рідна її дочка, раптом різко «пригадала» всі дитячі образи. Сиділа у нас на кухні та міркувала:
– Ось ви кажете – матір, матір… А вона мені життя зламала! Пам’ятаєш Дімку Яременка? Я ж його любила, а вона заборонила мені зустрічатися з ним, сказала – хуліган.
– А Дімка тепер бізнесмен, у Києві живе! Була б я зараз королевою, а не на пошті за копійки сиділа. Не хочу я до неї ходити, бачити її не можу, у мене тиск одразу стрибає.
Клава тоді теж носа вернула. Вона саме заміж за багатого дядька вийшла, обвішалася золотом і стала така важлива, що до неї, як то кажуть, на кривій козі не під’їдеш.
А я так не могла. У моїй пам’яті бабуся була не «тягарем», а тією найсвітлішою людиною, яка готувала найкращі у світі пиріжки з морквою.
Якщо хтось скаже, що морквяна начинка – це не смачно, значить, він просто не куштував бабусиних витворів.
І ось я залишилася віч-на-віч з цією бідою. Син бабусі, мій дядько, ще в молодості поїхав за кордон, завів там сім’ю і якось поступово розчинився з поля зору.
Мама та Клава демонстративно «хворіли», коли потрібно було везти бабусю до лікаря, або просто помити підлогу в її квартирі.
Я ходила до неї тричі на тиждень. Тягала важкі сумки з продуктами, купувала ліки на свої гроші, бо бабусина пенсія йшла на комуналку та їжу. Ми сиділи з нею в її маленькій кухоньці, вона пила чай у прикуску з цукром і все питала:
– Варю, а Люда як? Зовсім зашивається на роботі? А Клава? Що ж не зайде хоч на п’ять хвилин?
І я брехала. Дивилася в її прозорі, сповнені сліз очі й брехала, що в них завали, відрядження, хворіють. А сама бачила, що бабуся все розуміє.
Розуміє, що доньці та онуці вона просто нецікава. Вона тихо плакала, одвертаючись до вікна, а в мене серце на шматки рвалося.
І ось тепер Клава сидить у моїй спальні та питає, як там бабулька?
– Бабулька як? – Я не витримала. – А ти сходи до неї, Клаво, та сама спитай, як вона. Сходи, подивишся, як їй, коли рідна дочка та одна з улюблених онучок дорогу до неї геть-чисто забули. Сходи-сходи, вона тебе вчора згадувала, плакала, питала, чи не трапилося чогось у тебе.
Клавка надулася, як скривджена дитина.
– Та гаразд, Варю, – буркнула вона, кривлячи губи. – Чого ти напружилася одразу? Запитати вже не можна, чи що?
– Нормально все в неї, – відповіла я, але тут же схаменулася. – Хоча, яке там «нормально»? Погано все, Клаво. І з кожним днем лише гірше. Пам’ять її підводити почала, іноді по п’ять разів те саме запитує.
– Бачить уже зовсім погано, у телевізор мало не носом втикається. Намагається по квартирі ходити, а у самої ноги, як ватяні. Я щоразу йду і боюся: а що як упаде? Раптом щось зламає?
Клава почала моргати одним оком.
– А ти не думала… ну, того… – почала вона невиразно, продовжуючи підморгувати.
Я дивилася на неї й не розуміла, що це з нею. Чи то нервовий тик, чи то вона так намагається мені якийсь таємний знак подати.
– Чого я не думала? Про що ти, Клаво? Говори по-людськи, не сіпайся.
– Може, її у спеціальний заклад відправити? – випалила вона нарешті.
– У який такий спеціальний заклад? – Запитала я, хоча вже все зрозуміла.
– Ну, Варю, не тупи! Є такі місця. Там догляд, лікарі цілодобово, режим. Їй там краще буде!
– Є такі заклади, – повільно кивнула я. – Але, наскільки я знаю, пристойні місця коштують шалених грошей. У тебе що, Клаво, мільйони завелися в кишені? Звідки така щедрість раптом?
– Варю, ти як була наївною, так і лишилася! Тут схема елементарна. Ти зараз у бабусі в довірі, вона тебе слухає. Ідеш із нею до нотаріуса, оформляєш генеральну довіреність на хату, і ми її після – того…
– Що, того?
– Та ми продамо квартиру, що тут незрозумілого! Грошей вистачить, щоб і за її притулок платити, ще й нам з тобою залишиться – порівну розділимо. Всім добре!
Я на секунду втратила мову. У голові не вкладалося, як так можна!
– Ти зовсім?!! – я дивилася на сестру витріщеними очима. – Де ти була ці роки, коли їй погано було? Коли в неї тиск за двісті зашкалював, коли вона вночі від самотності вила?
– Ти хоч раз їй пачку сиру купила? Думаєш, у мене так багато зайвого часу і сил було, щоб самій її тягнути, поки ти по курортах з чоловіком моталася?
– А, зрозуміло! – зашипіла вона. – Значить, ось так ти заспівала? Собі все заграбастати хочеш? Ну вже ні, люба!
– Ми з мамою – прямі спадкоємиці. Знайду я лазівку, не сумнівайся. Під’єднаю юристів, вони швидко підкажуть, як змусити тебе ділитися!
– Та ти… та я… – у мене перехопило подих. – Та не в цьому річ взагалі! Ти справді думаєш, що я з нею з-за квадратних метрів? Та подавіться ви цією квартирою!
– Поділюсь я з вами, і з тобою, і з мамкою, забирайте свої жалюгідні частки, щоб ви ними подавилися! Тільки бабусю, будь ласка, не чіпайте. Дайте їй дожити спокійно у своєму будинку, на своєму ліжку!
– Ось як? – Клавка миттєво змінила тон, її очі забігали. – Тут, Варю, така справа просто… Гроші просто зараз дуже потрібні. Може, ти мені займеш тоді під майбутню частку?
Я зрозуміла, що ще хвилина, і я за себе не ручаюся.
– Геть! – гукнула я, тицяючи пальцем у бік дверей. — Геть звідси, я сказала! І більше не приходь у мій дім! А то я передумаю про частку і взагалі на поріг не пущу!
Клавка здригнулася і позадкувала назад, до виходу.
– Гаразд! Чого ти злетіла? Прямо слова сказати не можна. Глібе, ходімо!
З кухні показалася почервоніла фізіономія Гліба.
– Та почекай ти, Клаво! Ми ж лише спільну мову знайшли!
– Не треба вже! – Клава смикнула його за рукав. – Все одно ми сюди більше не прийдемо! Ходімо, я сказала!
Гліб важко зітхнув, знизав плечима і простягнув руку моєму ошелешеному чоловікові, який так і сидів з відкритим ротом. Вони квапливо розпрощалися, і в коридорі грюкнули вхідні двері.
Я опустилася на ліжко і затулила обличчя руками. Мене ще довго трясло.
Більше Клава не з’являлася. Бабусі я, звісно, нічого не сказала. Навіщо їй знати цей бруд? Нехай думає, що вони просто дуже зайняті люди, що у них справи, відрядження.
Щоразу, приходячи до неї, я дивлюся, як вона дбайливо зберігає в серванті стару фотографію, де ми з Клавкою маленькі, з бантами, сидимо у неї на колінах.
Бабуся гладить це фото сухими пальцями та посміхається своїм спогадам. А в мене язик не повертається сказати їй правду.
Що її «красуня-онука» вже давно подумки запакувала її речі у валізи, бо дуже хоче відправити в будинок для людей похилого віку, щоб скоріше розділити її скромне багатство. Ні, хай краще вірить у мою брехню. Так їй буде спокійніше.
– Живи, бабусю, довго-довго, а я тебе образити не дам!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
