Мої віносини з батьками хорошими назвати важко. Але 24 лютого цього року все змінило. За перший тиждень повномасштабного вторгнення мати подзвонила мені більше разів, ніж за останній рік.
Мати переживала дуже за мене у Києві. Кожну погану новину про столицю, вона сприймала, як потенційну небезпеку для мене. Я ж постійно переживала за них. Матір з 11-річною сестричкою Кірою мешкають у моєму рідному місті. У матері дуже давно інший чоловік. У нас із сестрою татусі різні.
Рідне місто пішло у окупацію ще в перші дні. Така ж ситуація і сьогодні. Матір каже, що їй страшніше, що я в Києві, що на мене тут і ракети, і шахіди летять. Каже, що у них спокійно і якось життя собі йде.
Я неодноразово просила їх замислитись та виїхати. Але мати та Кірин батько складних шляхів не шукають. сидять собі, будь що буде.
Я за матір не надто переживаю. В мене з нею немає контакту з самого дитинства. А ще через неї нас залишив батько. А от за малу Кіру серце болить. Вона така здібна дитина! Перша в класі, гарно співає. Читає невеликі оповідання не лише рідною мовою, а ще й англійською. У неї пам’ять, як у вундеркінда.
Я довго думала, як і куди б її забрати. Я мешкала в малесенькій квартирі-студії із хлопцем. Окрему дитячу взяти немає де, ми навіть спальні окремо від кухні не мали. Але нещодавно ситуація змінилася. Батько сказав, що ми зможемо жити у квартирі його виїхавших друзів, це на рік мінімум. Щось він сам їм трохи платитиме, але для нас сказав, що лише за комунальні. Це величезна допомога.
Я одразу почала просити хлопця і батька, щоб підтримали мене у бажанні забрати Кіру. Це було нелегко, бо по квартирі була обіцянка, що без дітей. Хлопець теж не очікував раптового “збільшення родини”. Та я дуже просила і всі мені дозволили.
Це було, як гора з плеч. Пам’ятаєте перші дні після звільнення Київщини, ті фото? Я тоді ридала від безвиході. Кіра знаходилася в такому ж місці, а я нічого не могла зробити. Але тепер нарешті зможу!
Я подзвонила матері окрилена. Мати довго перепитувала, як, що і навіщо. Потім була здивована, що я не запрошую їх усіх трьох. Навіть строго наказала ще раз спитати тих власників квартири, бо ж місця має вистачити всім. А останньою її фразою було, що Кіру вона нікуди не відпускатиме.
Хай би їм з чоловіком і було все одно, але невже вона не розуміє, що дитина не може всебічно розвиватися у окупації? Що цей навчальний рік можливо доведеться проходити заново, бо там зараз незрозуміло по якій програмі школи навчають.
Вона каже, що я не розумію, що таке маленька дитина. Але, по-перше, вона сама ніколи не була хорошою матір’ю, кому, як не мені це знати. По-друге, Кіра не маленька. Вона вже школярка, маає купу додаткових занять і власних захоплень. Така дитина завжди зайнята.
Як переконати мати, що в Києві набагато краще і безпечніше для дитини, ніж у окупованому місті?
