Мама все моє життя переконувала мене, що батькові я не потрібна, він про мене і думати забув, аліменти не платить і взагалі йому на мене начхати.
В це охоче вірилося, адже я жила з мамою, а батька бачила останній раз у ранньому дитячому віці. А про аліменти дитячий мозок взагалі не думав. Ось є мама, вона працює, купує мені їжу, речі, іграшки, причому не дешеві, а класні, яким у дворі багато хто заздрить.
Мама завжди любила повторювати, що вона заради мене тільки все й робить, собі їй нічого і не потрібно, головне, щоб у мене все було.
І в це теж охоче вірилося, бо в мене обновки з’являлися частіше, ніж у мами. Ну, дитячий мозок не міг зіставити, що мамина шуба коштує явно дорожче за десять моїх іграшок і якихось костюмчиків.
Тож я виросла з чітким відчуттям, що в мене є матуся, яка про мене дбає, і десь там, на теренах країни, є ще тато-козел, який життям доньки взагалі не цікавиться. Мама довго розповідала, що моє навчання в університеті вийде їй у копієчку, але відразу заявляла, що заради мене готова економити на собі, але навчання мені оплачувати буде.
Чи була я за це їй вдячна? Та не те слово! Для мене мама була героїнею. Вона ж все життя працює лише для того, щоб мене забезпечити.
В той самий час тато вважав мене невдячною поганю, яка відмовляється спілкуватися з батьком, хоч він і подарунки мені передавав через маму, і аліменти платив. А до закінчення школи купив квартиру, яку я “прийняла”, але батькові навіть слова дякую не спромоглася сказати. А я про ту квартиру взагалі нічого не знала.
Мама від мого імені все оформила, ключі забрала, почала квартиру здавати. Отже, моє навчання в університеті її по кишені точно не вдарило. Вона й аліменти отримувала, та подарунки, які тато мені передавав, видавала за свої. Про батька жодного разу хорошого слова не було сказано, тільки те, який він козел і нас покинув.
Як я казала, що про квартиру я не знала. Мабуть, і не дізналася б ще довго, якби батько не поставив собі за мету знайти та глянути в очі своїй невдячній дочці.
Розмова у нас з ним вийшла дуже емоційною, було багато взаємних звинувачень, від яких у нас очі на лоба вилазили. А потім, коли емоції вщухли, ми сіли та спокійно поговорили. Виявляється, батькові мама казала, що я не хочу з ним спілкуватися, навіть телефоном розмовляти. Начебто тато дзвонив, мама кликала мене до телефону, а я не підходила.
А цього не було. Я взагалі була певна, що вони з розлучення не спілкуються між собою. І я гадки не мала, що в неї є номер батька. А як було цікаво про квартиру дізнатися.
У найближчі вихідні я поїхала до мами, щоб з’ясувати, навіщо вона стільки років нам із татом брехала. Все-таки це дуже серйозна провина.
А вона навіть розмовляти зі мною не стала. Просто буквально виставила мене за двері, жбурнула ключі від тієї квартири, яку мені подарував тато, і сказала, що я невдячна. Тепер на мої дзвінки вона не відповідає, на татові теж. Я не знаю що думати. Мені дуже цікаво дізнатися її мотивацію, тому що зробити таке – це треба дуже постаратися і заморочитися.
Я звісно дуже сподіваюся, що вона так повелася із сорому. Не знала, як відреагувати та просто виставила мене.
Взагалі я шокована тим, що відбувається в моєму житті. З’явився тато, пропала мама, дізналася, що мені багато років брехали, що маю квартиру. У голові не вкладається просто.
