Батьки ніяк не можуть зрозуміти, що все життя за їхнього синочка ніхто не працюватиме. Все, закінчився час, коли вони могли стелити йому червону доріжку.
Все дитинство я тільки й чула “ти ж старша сестра, допоможи братику, прибери за братика, доглядай братика”. А братик ріс як кімнатна орхідея і докладав мінімум зусиль, щоб чогось добитися.
Я старша за брата на шість років, але таке відчуття, що це я його народила, тому тепер відповідальна за його життя. Інакше й не скажеш.
Братик розкидав іграшки та не хоче їх збирати – значить, я маю “допомогти” братику, тобто зробити все за нього. Він сидітиме перед телевізором і в носі колупатиме, а я прибиратиму.
Потрібно зробити поробку у дитячий садок, а братик психує і вередує – знову на мої плечі лягає цей обов’язок. Замість того, щоб піти гуляти з друзями я сиджу та ліплю, роблю аплікацію, малюю та майструю вироби.
Потім братик пішов до школи і я почала робити уроки за себе і за того хлопця. Брат просто не торкався завдань, а коли батьки приходили з роботи та питали, чи все він написав, починав скиглити, що все складно і він нічого не розуміє.
Мене просили робити з ним уроки, але він крутився, відволікався, тікав дивитись телевізор, загалом займався чим завгодно, але тільки не уроками.
Я скаржилася батькам, але мені завжди була одна відповідь – нам ніколи, а я маю допомогти братику.
– Та виріши ти за нього ці завдання! Немає в нього схильності до точних наук! – Вигукувала мама.
Ага, і до гуманітарних також немає. Тому мені доводилося робити за брата усі уроки, доки я не закінчила школу і не поїхала вчитися.
Тільки вірші я за нього вчити не могла, він звісно отримував за них двійки, а батьки нарікали, що з педагогом не пощастило, чіпляється до хлопця. Як і географічка, історичка, хімічка та інші вчителі, де були й усні завдання, які я за брата зробити не могла.
Навіть коли я вже сама навчалася в університеті, куди вступила на бюджет, до речі, попри те, що мені майже ніколи було готуватися до іспитів, від мене вимагали допомагати з домашніми завданнями.
Надсилали текстом завдання, а я мала все вирішити та написати відповіді, бо батькам ніколи сидіти над уроками, а я маю допомогти братику.
– Ти там конспекти веди справно і всі свої курсові зберігай, брат вступить – віддаси йому, – наказували мені батьки.
Я дуже сумнівалася, що брат зможе вступити до того університету, де навчалася я. Там такий конкурс, що треба реально зі шкіри вистрибнути, щоб вступити, я це по собі знаю.
Звичайно, не вступив він до мого університету, батьки абияк прилаштували його вчитися в якусь заштатну філію якоїсь філії чогось там, а потім справно проплачували сесії, щоб синочку в результаті видали диплом.
Я до того моменту вже повернулася до рідного міста, вийшла заміж, працювала і в сімейні справи намагалася не вдаватися. Уся ця метушня навколо брата (а життя батьків на цьому і будувалася) мене вже дістала вкрай. Але я все одно отримувала щотижневі звіти про те, наскільки суворе життя до мого братика.
– Адже такий розумний хлопчик, і освіта є, а з роботою все не щастить, – журилася мама. Те, що хлопчик, можливо, і розумний, але ледащій і звиклий, що за нього завжди щось роблять, мама помічати відмовлялася.
Натомість скаржилася регулярно, що на одні робочі місця брата не беруть, на інших зарплата смішна, а треті якісь підозрілі, мабуть, обдурять дитинку.
– Ти б із чоловіком поговорила, хай допоможе синові пройти співбесіду. Він якраз у той самий цех влаштовується. Там ніби гарне місце, – попросила мене мама кілька місяців тому.
Я тяжко зітхнула, але обіцяла поговорити з чоловіком, проте одразу попередила, що нічого не обіцяю, бо чоловік там далеко не найголовніший.
Але в результаті все-таки допомогло те, що чоловік замовив слівце, брата взяли, щоправда, дуже швидко ми про це пошкодували. Тому що звичка брата перекидати свою роботу на інших нікуди не поділася.
Спробував він скинути її на мого чоловіка, але той йому кілька разів допоміг, пояснив, як треба, все показав, а потім просто чемно слав лісом.
– Ти мене, звичайно, вибач, але я за твого брата працювати не наймався. Одна справа допомогти, інша всю роботу за нього робити, – сказав мені чоловік.
Я запевнила, що я не ображаюсь, особливість брата знаю чудово. А от батьки зателефонували мені з претензією, що мій чоловік не хоче допомагати братику.
– Він же тільки почав працювати, невже важко допомогти? – обурювалися вони.
Так вже допоміг. І влаштуватися допоміг і розібратися. А працювати за братика, як він звик, мій чоловік не повинен. Чоловіку нашу сім’ю треба годувати, а не братові зарплату набивати.
Брата через два тижні звільнили, бо він ні чого не робив, а батьки знайшли винного в цьому – мого чоловіка, тепер не дзвонять, чекають на вибачення. Ну, нехай чекають, до наших планів це не входить.
