Завжди вірила своїй свекрусі як самій собі. Справа в тому, що з перших днів ми знайшли спільну мову. Тимпаче що вона дуже хотіла, як мені тоді здавалося щоб ми з її сином почали жити разом. Саме через це я дуже довіряла їй, іноді розказувала і те, чого не варто було казати.
Та що там, були випадки коли я їй могла довірити те, що навіть рідній матері не розповідала. Доречі часто при сварках з чоловіком я чула те, що могла б йому розповісти тільки моя свекруха, але чомусь не надавала цьому значення.
Далі гірше, коли одного разу ми сильно посварилися, то вона мені подзвонила і запитала в чому справа, чому її син засмучений. Я пояснила, що у нас була сварка і тепер я не хочу про це розмовляти.
Все таки пояснення вона з мене витягнула. Саме тоді я і сказала, через сльози і схлипування, що в нас все погано. Поговорили і забули. Так, дійсно я пояснила, що чоловік часто приходить додому під ранок, і що я так більше не можу.
Через деякий час мені дещо потрібно було в телефоні чоловіка, і я випадково наткнулася на запис телефонної розмови. Там моя свекруня жалілася на мене, казала що я істерична, неврівноважена, що вона дуже добре знає мою брехливу натуру і все таке.
З того часу вже змінилося. Я просто перестала вірити їм обом. Купувала продукти сама, дітей в лікарню возила сама, не просила ні грошей ні чогось іншого хоч знаходилася в декреті. Через 3 тижні такого “сусідства” чоловік зрозумів що до чого і перепросив, розповів про свою розмову з мамою, переказав мені все слово в слово, не збрехав. Тепер не знаю, жити далі, чи тікати від них обох.
