Більшість життя винаймала житло і працювала в Києві. Так вийшло, що лишилась я без батьківського житла, житло залишилось в окупованому Луганську. І через політичні погляди я взагалі припинила будь-яке спілкування с батьками. Це дуже довга історія…
Назад в Луганськ мені їхати нікуди, та й отримувати інший паспорт я не планую.
Але мені зараз вже трохи за п’ятдесят. Ще трохи та старість, пенсія. А виходити на пенсію мені нема куди. Житло я так і не купила в Києві. Чотири рази намагалася подати на іпотеку, але мені повертали документи через фінансову неспроможність та, ймовірно, відсутність нерухомості, яку можна було б залишити під заставу.
Завжди винаймала житло. Грошей вистачало завжди впритул. Жила від зарплати до зарплати.
Мене лякає те, що я колись сильно захворію або втрачу роботу. Платити орендну плату не зможу – мене викинуть із квартири. Живу в стані постійного страху та невпевненості перед завтрашнім днем. Ще страх старості. Кому потрібні старі робітники? Нікому!
Про заміжжя можете не писати в коментарях. Я дуже негарна жінка. З роками стаю лише гірше. Не знаю, навіщо живу. Ходжу на роботу, щоб сплачувати житло, щоб ходити на роботу.
Як мені страшно… Якби ви знали!
