— Бо продукти — це не подарунок. Це допомога в організації свята. А подарунок є подарунок. Олена тихо, майже нервово, розсміялася. — Тобто ми оплачуємо стіл на двадцять п’ять людей, надаємо свій будинок, а потім ще й даруємо гроші? — Олено, дорослі діти батькам допомагають. Не варто все перетворювати на якісь розрахунки.

Здається, Людмила Георгіївна вирішила, що привітання — це зайве. А ось вказівки — саме те.

— До ювілею стіл має ломитися від м’яса, риби, закусок. І навіть не думай економити! — пролунало в слухавці, перш ніж Олена встигла сказати хоча б слово.

Олена відсунула телефон від вуха, ще раз поглянувши на повідомлення, яке прийшло десять хвилин тому. До нього була прикріплена фотографія зошитового аркуша, списаного чітким, розгонистим почерком свекрухи. Список був довжелезний, займав майже всю сторінку.

Там були всі можливі делікатеси: кілька видів м’яса, неодмінно дорога червона риба, сири, ковбаси, свіжі овочі та фрукти, гора зелені. До цього додавалися кілька закусок, десерти, мінеральна вода, соки, інші напої.

Біля деяких позицій стояла точна кількість упаковок чи кілограмів. Унизу, ніби як контрольний постріл, акуратно виведено:

— На 25 осіб. Брати тільки найкраще!

Олена збільшила зображення двома пальцями.

— Людмило Георгіївно, а чому цей список саме мені? — запитала Олена, намагаючись зберегти спокій.

На іншому кінці дроту запанувала коротка тиша.

— У якому сенсі «чому»? — нарешті пролунало у відповідь, з ноткою роздратування.

— У найпрямішому. Чому ви його надіслали саме мені?

— Олено, до ювілею всього десять днів. Коли ж мені його ще надсилати?

— Я ж не питаю, коли. Я питаю, чому мені.

Свекруха шумно видихнула.

— Тому що святкуватимемо у вас за містом! — тон свекрухи не допускав заперечень.

— Ти ж там господиня, кухня у тебе велика. Хто ж, як не ти, займеться продуктами?

Олена знову поглянула на рядок про «тільки найкраще».

«Цікава логіка», — подумала вона. Вголос же сказала:

— Дуже цікава логіка.

— Це нормальна логіка! Я запрошую гостей, а ви з Кирилом мені допомагаєте, — відрізала Людмила Георгіївна.

— Тільки рибу візьми пристойну, будь ласка. Не ту, що у нарізці по сто грамів. Краще великим шматком, знаєш.

— І м’ясо купи заздалегідь, щоб встигло гарненько промаринуватися.

Олена відвела погляд до вікна. Надворі стояв розпечений серпень. Вони з Кирилом якраз збиралися через кілька днів поїхати у заміський будинок і провести там спокійні вихідні тільки вдвох. Тепер же, схоже, замість тихої суботи її чекало годування двадцяти п’яти осіб.

— Людмило Георгіївно, — сказала Олена, набираючи повітря в груди, — дозвольте мені спочатку поговорити з Кирилом.

— А що з ним розмовляти? Він усе знає, — прозвучало у відповідь.

Ось тут Олена вже остаточно перестала розглядати список.

— Що саме він знає? — вичавила вона.

— Те, що ювілей ми святкуємо у вас. Він погодився. Мангал обіцяв привезти, вугілля купити. Все, Олено, мені ніколи. Пізніше зідзвонимося.

І свекруха просто поклала слухавку.

Олена ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, не розуміючи, що щойно сталося. Потім відкрила чат із чоловіком, переслала йому фото списку і написала лише три слова: «Це що таке?» Відповіді не було.

Олена поклала телефон на стіл і знову відкрила фотографію. Особливо їй «сподобався» останній рядок: «Десерти — не менше чотирьох видів».

Будинок, у якому Людмила Георгіївна вирішила відзначити ювілей, належав виключно Олені. Він дістався їй у спадок від діда задовго до знайомства з Кирилом.

Дід жив там майже до останніх років життя, сам доглядав за ділянкою, ремонтував оселю і дуже не любив, коли це місце називали дачею.

«Яка дача? Це ж будинок! Нормальний такий будинок», — завжди поправляв він онучку.

Після його сме.рті Олена вступила у спадщину через шість місяців. Продавати будинок не стала. Місце було чудове: тихе селище, навколо ліс, неподалік озеро, а до міста можна було доїхати без багатогодинних мук. З Кирилом вона познайомилася набагато пізніше.

Він від самого початку знав, що заміський будинок належить лише дружині. Ніколи на нього не претендував, документів не торкався і перші роки ставився до нього саме так, як Олені подобалося: приїхали відпочити — чудово, знадобилося щось полагодити — зробив, захотів запросити друзів — спершу запитав. Влітку подружжя намагалося вибиратися туди хоча б кілька разів на місяць.

Олена любила серпень більше червня та липня. Комарів ставало менше, ночі вже були прохолодніші, а вдень все ще можна було сидіти у дворі до вечора. Зазвичай вона брала книгу, Кирило возився біля мангала або щось майстрував, а потім вони довго вечеряли на веранді.

Будинок для неї був місцем спокою та відпочинку. Перетворювати його на безкоштовний майданчик для заходів на два десятки людей Олена ніколи не збиралася.

Тим більше що спочатку ювілей свекрухи взагалі не мав до цього будинку жодного стосунку. Людмилі Георгіївні виповнювалося шістдесят років. Ще навесні вона оголосила, що хоче відзначити дату спокійно і красиво.

«Ніякої юрби. Тільки найближчі», — казала вона тоді.

Найближчих нарахували десять осіб. Свекруха знайшла затишне кафе неподалік від свого дому, подивилася меню і навіть показала Олені фотографії залу.

— Посидимо три години, привітаєте мене, поїмо — і всі вільні. Я сама все оплачу. Не хочу нікого змушувати біля плити стояти, — заявила Людмила Георгіївна.

Олені цей варіант дуже сподобався. Вона з Кирилом збиралася подарувати Людмилі Георгіївні гроші. Суму заздалегідь обговорили між собою, тож жодних інших витрат на ювілей вони не планували.

Але на початку серпня плани свекрухи чомусь кардинально змінилися. Спочатку вона пожалілася синові, що кафе на десять осіб — це «надто дорого».

Потім виявилося, що за окремі позиції потрібно доплачувати. Слідом Людмила Георгіївна вирішила, що десять осіб для шістдесятиріччя якось зовсім несолідно.

До списку запрошених потрапила двоюрідна сестра з чоловіком. Потім ще один родич. Далі сусідка Тамара зі своїм чоловіком. І так далі.

Потім до списку доєдналися дві давні знайомі, потім сімейна пара, з якою Людмила Георгіївна колись працювала. Не встигла Олена оговтатись, як кількість запрошених сягнула двадцяти п’яти людей.

При цьому сплачувати за кафе свекруха вже не хотіла. Їй спала на думку інша ідея: відзначити ювілей у заміському будинку невістки.

Кирило погодився майже одразу, навіть не порадившись із дружиною. Олена дізналася про це лише зі слів самої Людмили Георгіївни, а ввечері, коли чоловік переступив поріг, уже чекала на пояснення.

— Олено, я тобі писав, — буркнув він, роззуваючись.

— Де? — вона підняла брову.

Кирило дістав телефон, щось пошукав у листуванні, подивився на екран.

— А… Не відправилося.

Олена лише саркастично посміхнулася.

— Як зручно.

— Та годі тобі, Олено. Мама попросила будинок на один день. Я вирішив, ти не заперечуватимеш.

— Сам будинок мене не турбує, Кириле. Мене дещо більше зацікавив ось цей «документ», — вона простягла йому телефон.

Кирило пробіг очима по списку, що розгорнувся на екрані.

— Ого, — прошепотів він.

— Ти його раніше не бачив?

— Ні.

— А про кількість гостей знав?

— Мама казала, десь п’ятнадцять.

— Вже двадцять п’ять.

Кирило свиснув від здивування.

— Нічого собі, розмах!

— І це не лише кількість гостей, а й меню.

Олена тоді вирішила не сперечатись. Вона мала намір перевірити все сама. Наступного дня, під час обідньої перерви, зайшла на сайти двох великих супермаркетів і почала додавати до кошика продукти зі списку свекрухи.

Вона не обирала найдорожчі позиції, але й на сумнівних товарах за мінімальною ціною теж не зупинялася. Кількість брала приблизно таку, яку вказала свекруха.

Коли Олена дійшла до риби, сума в кошику вже викликала неабияке роздратування. Після сирів стало ще гірше. М’ясо ж остаточно її переконало: заклик «навіть не думай економити» звучить чудово, якщо гроші витрачає хтось інший.

А в списку залишалися ще овочі, фрукти, зелень, закуски, десерти та різні дрібниці, яких там взагалі не було: соуси, лід, серветки, одноразові контейнери для залишків їжі. Навіть рахувати напої Олена не стала. Вона закрила кошик, записавши лише приблизну підсумкову суму.

Увечері, перечитуючи цю цифру, Олена відчула рішучість. Ні. Стільки грошей на ювілей свекрухи вона витрачати не збиралася. І справа була навіть не в тому, чи могла вона дозволити собі таку покупку.

Вона просто не розуміла, чому взагалі має це оплачувати. Свято придумала не вона, кількість гостей обрала не вона, меню складала також не вона. Проте чомусь саме на неї лягав весь фінансовий тягар.

Олена набрала свекруху.

— Людмило Георгіївно, я підрахувала ваш список.

— Молодець, Олено. Тільки фрукти краще бери ближче до свята.

— Гаразд. Тоді переведіть, будь ласка, гроші, і я зможу замовити частину продуктів заздалегідь.

— Які гроші?

Олена ледь чутно зітхнула і на мить притиснула пальці до перенісся.

— На продукти, звісно.

— Олено, хіба я тобі не казала, що зараз із грішми не дуже?

— Ви казали, що кафе дороге. Це ж трохи інше.

— Я собі до ювілею подарунки купила. Хотілося себе, дорогеньку, потішити хоч раз.

— Себе?

— А кого ж іще, Олено? Я стільки років усім усе купую!

Олена подивилася на екран ноутбука, де все ще висіла відкрита сторінка магазину з кошиком.

— Тоді я не розумію, на що ви розраховуєте, Людмило Георгіївно.

— Ви з Кирилом купите. Що тут такого? Не щомісяця ж мати ювілей святкує.

— Ми вам подарунок готуємо.

— Подарунок окремо.

— Чому?

— Бо продукти — це не подарунок. Це допомога в організації свята. А подарунок є подарунок.

Олена тихо, майже нервово, розсміялася.

— Тобто ми оплачуємо стіл на двадцять п’ять людей, надаємо свій будинок, а потім ще й даруємо гроші?

— Олено, дорослі діти батькам допомагають. Не варто все перетворювати на якісь розрахунки.

— Добре. Я зрозуміла вашу позицію.

— От і чудово. І рибу не забудь.

— Про рибу я точно не забуду, — відповіла Олена, різко завершуючи дзвінок.

Пізніше ввечері Олена дочекалася Кирила. Вона не стала зустрічати його з порога з претензіями. Дала чоловікові переодягнутися, спокійно повечеряти, а вже потім поклала перед ним роздрукований список його матері. Поруч лежав аркуш з підрахунками приблизних витрат.

— Подивись, — тихо сказала вона.

Кирило вивчав цифри довше, ніж Олена очікувала. Його обличчя повільно змінювало вираз.

— Багато, — нарешті вимовив він, хитаючи головою.

— І це без напоїв.

— Звідки стільки?

— Зі списку твоєї мами.

Він знову пробіг очима по паперу.

— Ну, можна ж не буквально все брати.

— Раніше ти казав, що ювілей усе-таки.

— Я і зараз кажу. Просто навіщо, наприклад, стільки риби?

Олена поки що мовчала. Кирило взяв ручку.

— Ось цю взагалі можна прибрати. Залишити один вид.

Він закреслив один рядок.

— Сиру теж стільки не потрібно. Хто його їстиме? Двох нарізок вистачить.

Наступною зникла частина фруктів.

— Напоїв теж можна менше взяти. Там половина людей, мабуть, взагалі майже нічого не п’є.

Олена спостерігала за чоловіком із дедалі більшим зацікавленням.

— А м’ясо?

— Тут мама переборщила. Двадцять п’ять людей стільки не з’їдять.

— Феноменально, — протягнула Олена.

Кирило підвів голову.

— Що?

— Ще недавно економити було не можна.

— Я такого не говорив.

— Твоя мама сказала. Ти заперечень не висловив.

— Я списку не бачив.

— Тепер побачив. Пропоную простий варіант, Кириле. Ти оплачуєш усе зі свого особистого рахунку.

Ручка в руці Кирила завмерла.

— Чому з мого?

— Ювілей твоєї матері.

— А спільний бюджет тоді для чого?

— Для наших спільних витрат. А бенкет твоєї мами на двадцять п’ять людей я не вважаю нашою обов’язковою спільною витратою.

Кирило відкинувся на спинку стільця, випустивши повітря.

— Олено, ну це вже якась дріб’язковість!

— Тоді, будь ласка, сам усе й оплачуй.

— Та добре, я заплачу. Просто навіщо отак викидати гроші на вітер? Можна ж усе переглянути, щоб було розумно.

Олена ледь помітно всміхнулась.

— Ось тепер мені подобається наша розмова.

— І що, знову щось не так? — Кирило насупився.

— Усе чудово. Допоки передбачалося платити моєю карткою чи з нашого спільного бюджету, стіл мав бути заставлений усім: і найдорожчою рибою, і кількома видами м’яса, і аж чотирма десертами. Та варто було тільки згадати про твою особисту картку, як одразу ж з’ясувалося, що двадцять п’ять людей майже нічого не їдять.

Кирило скривився.

— Ти що, спеціально мене спіймала?

— Ні, мій дорогий. Я просто запропонувала тобі оплатити те, що ти вважаєш дійсно потрібним.

Він поглянув на перекреслені рядки списку, потім повільно поклав ручку.

— Гаразд, я поговорю з мамою.

— Не треба. Я сама їй скажу.

Наступного дня, після роботи, Олена зателефонувала Людмилі Георгіївні. Свекруха бадьоро відповіла:

— Ну що, невістко, замовила рибу?

— Ні, Людмило Георгіївно, я дзвоню з іншого приводу.

— Тільки не кажи, що знову щось трапилося!

— Нічого не сталося. Я лише визначилася, на яких умовах ювілей можна провести у моєму будинку.

Голос свекрухи миттєво змінився, став напруженим.

— Яких ще умовах?

— Будинок я надаю безкоштовно. Можете користуватися кухнею, верандою, подвір’ям і мангалом. Але всі продукти, напої та все інше, необхідне для вашого свята, оплачуєте ви.

— Я?! — у голосі свекрухи прозвучало щире здивування.

— Ви ж іменинниця і господиня свята.

— А ви тоді що робитимете?

— Вітатиму вас.

— Дуже зручно влаштувалася!

Олена ледь усміхнулася.

— Взагалі-то це мій будинок.

— Я про підготовку питаю!

— Готувати на двадцять п’ять людей я теж не буду.

У слухавці запала тиша, густа й напружена.

— Ти зараз серйозно говориш?

— Абсолютно.

— І що мені тепер, самій біля плити весь день стояти?

— Не обов’язково. Можна замовити вже готову їжу.

— Та це ж дорого!

— Можна повернутися до варіанта з кафе.

— Там ще дорожче!

— Тоді варто зменшити кількість гостей.

— Я вже всіх запросила! — вигукнула Людмила Георгіївна.

— Можна попросити допомогти родичів, якщо вони так сильно хочуть пишного свята.

Голос Людмили Георгіївни став високим і верескливим.

— Яка ж ти все-таки скупа! Невже для матері свого чоловіка ти жодного разу в житті не можеш нічого зробити?!

Олена трохи відсунула телефон від вуха.

— Людмило Георгіївно, я вже надаю вам будинок. Безкоштовно. І не вимагаю оплачувати прибирання після двадцяти п’яти гостей. Якщо цього мало, кафе залишається чудовим варіантом.

— Я Кирилу зателефоную!

— Телефонуйте, — спокійно відповіла Олена.

— Подивимося, що він скаже.

— Подивіться.

Розмова обірвалася. Кирило зателефонував дружині вже хвилин за п’ятнадцять.

— Мама просто в шаленстві.

— Я помітила.

— Каже, ти відмовилася допомагати.

— Я відмовилася оплачувати продукти і готувати на двадцять п’ять людей.

— Я їй так і сказав.

Олена здивовано підвела брови.

— Справді?

— Олено, я вчора все перерахував ще раз. Там і справді перебір.

— Особливо, коли платити треба зі своєї кишені?

Кирило витримав невелику паузу.

— Так. Можеш не повторювати. Я все зрозумів.

Наступні два дні телефон Олени дзвонив частіше, ніж зазвичай. Спочатку зателефонувала Ірина, сестра Кирила.

— Мама сказала, що ювілей зривається.

— Нічого не зривається.

— Вона каже, ти заборонила святкувати в будинку.

— Будинок, як і раніше, надаю.

Олена коротко пояснила умови. Ірина трохи помовчала.

— Двадцять п’ять людей?

— Саме так.

— Мені вона говорила вісімнадцять.

— Гостей стає все більше навіть у розповідях, — Олена засміялася.

— Гаразд, я зрозуміла. Я з нею поговорю.

Наступним був двоюрідний родич Кирила. Він обережно поцікавився, чи справді всіх змушують скидатися на бенкет.

— Нікого не змушують. Людмила Георгіївна може сама оплатити свято.

Після цього дзвінки вже пішли в обхід Олени. Родичі почали обговорювати все між собою, і тут з’ясувалося дивовижне.

Сусідка з чоловіком раптом згадали, що цього дня у них інші плани. Одна зі старих знайомих Людмили Георгіївни сказала, що зможе приїхати лише на короткий час і за столом сидіти не буде. Ще двоє родичів взагалі здивувалися, навіщо їх включили у велике свято, якщо останніми роками вони бачилися з іменинницею лише випадково.

Наприкінці другого дня Кирило повідомив:

— Залишилося чотирнадцять.

Олена відірвалася від книги.

— Що залишилося?

— Гостей.

— Швидко.

— Мама сама вирішила, що двадцять п’ять — це забагато.

— Розумне рішення.

— Тільки не починай, — попередив Кирило.

Олена й не збиралася. Тепер підготовкою займалися ті, хто справді хотів цього свята. Людмила Георгіївна приїхала до доньки Ірини, і втрьох із Кирилом вони склали нове меню. Коли чоловік показав його Олені, від попереднього величезного списку залишилася менше половини. Один вид м’яса для мангалу. Запечена птиця. Одна рибна закуска. Овочі та фрукти. Кілька простих салатів. Сир. Два десерти. Напої.

— А як же стіл, що мав ломитися від страв? — не втрималася Олена.

Кирило поглянув на неї поверх телефону.

— Дуже смішно.

— Мені теж подобається.

Частину їжі вирішили замовити готовою. Решту Людмила Георгіївна збиралася приготувати разом з Іриною. За три дні до ювілею Кирило вперше в житті поїхав закуповувати продукти для великого сімейного свята — і не як водій, що чекає в машині, а з повноцінним списком у руках. Повернувся пізно ввечері з кількома важкими пакетами.

— Сильно стомився? — поцікавилася Олена.

— Ти навіть уявити не можеш, Олено, — Кирило відкинувся на стільці, розминаючи затерплі плечі. — Мама вибирала сир мало не пів години.

— Ну так, уявляю, — з посмішкою відповіла вона.

— А потім ми згадали про лимони й повернулися.

— Буває й таке.

— А Ірина згадала про мінералку… і знову в магазин.

Олена розсміялася вголос.

— Зате тепер ти причетний до свята не лише вугіллям для мангалу. Це вже повноцінна праця.

Кирило поглянув на неї, і його обличчя теж розпливлося в усмішці.

— Заслужив. Цілком заслужив.

Святковий день видався по-серпневому чудовим: теплим, але без виснажливої спеки. У дворі, під розлогими яблунями, поставили столи. Кирило зранку взявся за мангал, Ірина привезла замовлені страви, а Людмила Георгіївна прибула з продуктами, які приготувала власноруч.

Близько десятої ранку Олена вийшла на веранду.

— Чим би вам допомогти? — запитала вона.

Свекруха зміряла її поглядом з ніг до голови.

— Тепер уже нічим особливим.

— Чудово.

— Хоча ні, можеш нарізати овочі.

— Можу.

Олена взялася нарізати овочі. Згодом приготувала одну страву, яку вирішила додати до святкового столу сама, за власним бажанням. Ніхто її про це не просив, просто захотілося зробити щось від себе. Ближче до приїзду гостей вона допомогла розкласти їжу, принесла з дому посуд і на цьому її «робота» закінчилася.

Коли прибули перші родичі, Олена вже була переодягнена і спокійно сиділа на веранді поруч з Іриною.

— Ти чого це така незворушна? — стиха запитала Ірина.

— А що мені робити?

— Зазвичай господиня в такий момент гасає між кухнею і столом, як бджілка.

— Сьогодні господиня цього дому — просто гостя на ювілеї, Ірино.

Ірина легенько усміхнулася.

— І правильно робиш.

Людмила Георгіївна чула останні слова, але вдала, що нічого не помітила, і промовчала. Свято виявилося насправді добрим та щирим. Чотирнадцять людей без проблем розмістилися у дворі. Ніхто не нарікав, що на столі немає трьох видів риби чи чотирьох десертів. Їжі вистачило всім, а ще й частина залишилася.

Людмила Георгіївна швидко забула ранкове невдоволення. Вона із задоволенням приймала привітання, охоче фотографувалася, ділилася цікавими історіями та сміялася голосніше за всіх. Олена теж відпочивала. Вона не бігала кожні п’ять хвилин на кухню, не стежила, кому що подати, не рахувала, скільки залишилося м’яса, і не хвилювалася, що хтось вимагатиме чергову закуску.

Коли знадобилися додаткові тарілки, Кирило сам пішов до будинку і приніс їх. Коли закінчилася вода, Ірина дістала нові пляшки. Коли Людмила Георгіївна захотіла розрізати другий десерт, вона сама попросила сина принести їй ніж. Виявилося, що свято чудово проходить і без єдиної жінки, призначеної відповідати за все.

Після від’їзду гостей Кирило разом із сестрою зібрав сміття з двору. Людмила Георгіївна розкладала залишки продуктів по контейнерах. Олена прибирала посуд. Свекруха деякий час мовчала, потім задумливо промовила:

— Все-таки гарно посиділи.

— Так, гарно.

— І їжі вистачило.

— Вистачило.

— Навіть залишилося.

Олена кивнула. Людмила Георгіївна закрила черговий контейнер.

— Можна було, мабуть, ще менше купувати, — прозвучало несподівано.

Олена повернула голову і кілька секунд дивилася на свекруху.

— Оце так ювілей! Він справді творить дива.

Свекруха спочатку не зрозуміла її натяку, потім махнула рукою:

— Ой, іди вже, Олено.

Олена розсміялася і вийшла у двір, де Кирило складав столи.

— Що мама? — запитав він.

— З’ясувала, що можна було ще й зекономити.

Він застиг на мить, а потім теж зайшовся сміхом.

— Не може бути!

— Ще й як може.

Через півгодини Людмила Георгіївна поїхала разом з Іриною. Кирило зачинив хвіртку і повернувся у двір. Олена сіла у крісло на веранді, витягнувши ноги.

— Гарне вийшло свято, — сказав чоловік.

— Цілком нормальне.

— Ти на маму більше не сердишся?

— Я на неї й не сердилася. Просто не збиралася оплачувати її забаганки, от і все.

Кирило присів навпроти неї.

— Я спочатку, чесно кажучи, справді не розумів, скільки це все коштує і скільки праці за цим стоїть.

— Тому що твоя частина підготовки полягала лише в мангалі та вугіллі.

— Це вже точно.

Він помовчав.

— Наступного разу будемо одразу все рахувати.

Олена подивилася на чоловіка.

— Наступного разу, Кириле, іменинник спочатку визначає скільки готовий витратити. Потім, скільки людей запросити. І аж тоді думає про страви. Саме в такій послідовності.

— Згоден, — промовив він.

На цьому розмова закінчилася. А Людмила Георгіївна після ювілею ще довго розповідала родичам, яке чудове свято вийшло за містом. Про свій початковий список на двадцять п’ять осіб вона чомусь більше не згадувала. Олена теж не нагадувала. Їй вистачило того, що в потрібний момент вона поставила лише одне, але дуже важливе запитання: «Хто за це платить?» І варто було відповіді перестати бути зручною, як дорога риба виявилася необов’язковою, чотири десерти — зайвою надмірністю, половина гостей — не такими вже й близькими людьми, а економія раптом перетворилася з чогось ганебного на звичайний здоровий глузд.

You cannot copy content of this page