Ми з Евгеном познайомилися ще в інституті. Зустрічалися два роки, а згодом, коли отримали дипломи про закінчення, стали жити разом.
Я переїхала до його квартири. Вона дісталася Евгену від бабусі, яку він доглядав. Узаконювати стосунки поки що не поспішали, вважали, що ще встигнемо.
Так і залишилося це питання невирішеним. Через три роки у нас з’явився син. Ми були дуже щасливі.
З родичами Евгена я спілкувалася добре, і незабаром стала вважати їх членами своєї сім’ї. Хоча із родичів у нього був лише рідний брат із сім’єю. По суті, вони були для нас і кращими друзями.
Як і інші сім’ї ми поступово наживали майно. Накопичили гроші на машину, бо працювали в різних кінцях міста і добиратися маршрутками було довго.
Потім наш заробіток ми збирали на ремонт квартири. Вона була в досить поганому стані, адже бабуся за останні двадцять років життя не змінювала нічого.
Після ремонту настала черга меблів. Усі старі ми поступово змінили на нові, досить дорогі. Так і проходило наше сімейне життя. Ми бачили щастя в тому, що разом досягали бажаного.
Так минуло кілька років. А потім до нашого будинку прийшла біда. Евген працював рятувальником МНС, і на одному із завдань він загинув, рятуючи людей з-під завалів.
Ті дні пам’ятаю невиразно, все як у тумані. Я довго не могла прийти до тями. Не рятував навіть маленький син, хоча саме завдяки йому я і взяла себе до рук у результаті.
Ця трагедія підкосила мене, вибила з колії. Крім того, буквально перед самою загибеллю Евгена я дізналася, що чекаю дитину.
Отак я залишилася сама. Одна з усіма проблемами, що звалилися на мене. Батьків у мене не було, допомоги я могла просити тільки в сім’ї брата Евгена.
Вони мене всіляко підтримували, обіцяли, що не кинуть у біді. Я знала, що так зробили б і ми з Евгеном. Трохи оговтавшись від втрати коханої людини, я повернулася на роботу. Потрібно було жити далі.
Тільки як? Одну дитину тягти самій було досить важко. І справа була не в грошах, а в часі. А друга? Як я піду в декрет? Хто утримуватиме мою сім’ю?
Ці питання не давали мені спокою. Але я пообіцяла собі та моєму коханому, що не підведу його та обов’язково знайду вихід.
За пів року після, того як Евгена не стало до мене приїхав його брат. Зазвичай він приїжджав разом із дружиною. Але цього разу був один і з самого початку поводився дивно. Я запросила його на чай. Олексій пив чай, намагаючись завести різні теми для розмови. Але розмова не клеїлася.
Раптом Льоша промовив: “Час прийшов у спадок вступати. Ти б подумала, куди жити переїдеш. Розумієш, у нас кредитів багато, квартиру ми продамо”. І ця фраза повисла в безглуздому мовчанні. Я кивнула, не в змозі була сказати жодного слова.
Коли за Льошею зачинилися двері, мені здалося, що земля йде з-під ніг. Я кинулася на диван, мовчки ридаючи та не розуміючи, як жити далі. На той момент я вже була на сьомому місяці.
Питання зі спадщиною на квартиру я навіть подумки не торкалася. Мені здавалося, що це не тема, яку навіть обговорювати не треба. Як Льоша міг так вчинити?
Так, я не була законною дружиною, але ми прожили з Евгеном шість років! Весь цей час ми разом працювали та вкладали у це житло спільні гроші! А головне, в Евгена є син!
Трохи оговтавшись від удару, я почала думати про те, як бути далі. Поступово почала приходити нормальна свідомість. Так, я не була дружиною, але був син, отже, він є спадкоємцем.
Я знайшла документи на квартиру. Тут все було не так втішно. Виявилося, що офіційними спадкоємцями були обидва брати, вони й були законними власниками. Тобто за законом половина квартири належала справді Олексію.
Але здаватися я не збиралася. Не хотіла я цього лише тому, що ця безчесна людина, маючи дах над головою, виганяє з непотрібної йому квартири рідного племінника. Таким людям не повинно все просто так діставатися. Це було моє тверде рішення.
Зібравши всі документи, я вирушила до суду. Директор фірми, в якій я працювала, порекомендував мені адвоката і на знак допомоги сплатив усі витрати, за що я йому неймовірно вдячна.
Судовий процес тривав чотири місяці. Вирок був справедливим: квартира ділилася на трьох між Олексієм та моїми дітьми.
Виплатити частку Олексію я не могла. На той момент я була самотньою матір’ю з сином і новонародженою дочкою на руках.
Льоша виплатив мені дві третіх суми, а подруга допомогла знайти стареньку, але вже нашу з дітьми квартиру. Вона була абсолютно без ремонту та зі старими меблями. Але я була готова почати все з початку.
